1

Андрій

– Поговоримо? – торкаюсь талії дівчини, м’яко спрямовуючи її відійти подалі від галасу нічного клубу. 

– Що ти тут робиш? – Даша здивовано озирається на мене, продовжуючи слухняно йти. – Коли ти повернувся?

– Я був у ресторані, але не застав тебе там.

– Ти міг подзвонити.

– Міг, але ми вже достатньо говорили по телефону, – штовхаю вперед важкі двері запасного виходу і ми опиняємось на вулиці.

Стоїмо навпроти один одного з німими питаннями в очах.

Уважно дивлюсь на жінку з якою був разом так довго, що вже і не пам’ятаю себе без неї. Дивлюсь і не можу надивитись. Наче не бачив тисячу років. 

Два місяці. Ми не бачились два місяці поки я був закордоном, але таке відчуття, наче минула вічність. Ніби і не моя Даша стоїть переді мною. Ті самі очі, губи, волосся, але виглядає по-іншому. Не краще, не гірше – по-іншому. Спокійніша? Щасливіша? Інша…

– Чого ти хочеш, Андрію? – запитує першою, поки я продовжую пялитись на неї.

– Тебе, – ніжно торкаюсь її щоки.

Вона лише гірко усміхається, повільно хитаючи головою.

– Ні. Не хочеш.

– Інакше мене б тут не було.

– Інакше ти б зрозумів це раніше. Набагато раніше, Андрію. Я все сказала минулого разу і з того часу нічого не змінилося. І вже не зміниться.

– Минулого разу? Даша, ти кинула мене по телефону поки мене навіть в країні не було. Ти просто поставила мене перед фактом, змінила роботу і переїхала в інше місто не давши можливості щось виправити. 

– Вже немає що виправляти. У нас було багато часу. У нас обох. У тебе – щоб зробити наступний крок, у мене – щоб подумати, чого я насправді хочу, – її голос затремтів від прихованого болю. 

– Дашо, – торкаюсь її руки, але вона робить крок назад, відсторонюючись.

– У мене було багато вільного часу і вдень, і вночі поки тебе не було поруч. Поки ти навчався, будував кар'єру, жив своїм яскравим життям, я лише чекала. Чекала на дзвінок, на зустріч… господи, я відчувала себе тією собакою, яка чекає на господаря, – гіркота в її голосі видає роки образ про які я навіть не здогадувався.

– Я думав, що нас обох влаштовували такі стосунки – легкі, вільні. Ти ніколи не заперечувала.  

– Ні, не влаштовували, тому що вільними вони були лише для тебе. Поки у тебе був весь світ, у мене був лише ти… І це неправильно. Так, може я егоїстка, але це не несправедливо по відношенню до мене. Моїх мрій. Моїх планів.

Всі ці роки, розмови про вільні стосунки отруювали її мрії та знищували плани на майбутнє. Ті плани, про які я ніколи не знав і навіть не здогадувався про їх існування. Неуважно слухав, або ж просто не цікавився. Бо мене все влаштовувало. Влаштовувала наша домовленість. Влаштовувало, що вона завжди була поруч коли мені було потрібно, а тепер розумію, що мене не було поруч з нею коли це було потрібно їй. 

Тільки зараз, дивлячись на її бліде обличчя під світлом дешевого ліхтаря, я розумію скільки болю я їй завдав. І що найгірше, я просто не знаю, як все виправити.

– Я кохаю тебе, – подаюсь вперед, притискаючись чолом до її чола і на мить у грудях розливається оманливе тепло.

Даша заплющує очі, її долоня звично лягає мені на серце і я перестаю дихати.

– Знаю. Знаю, що кохаєш. І я кохаю тебе, Андрюш. Завжди кохала, – шепоче. – Але цього вже недостатньо, – підводить на мене очі й наче ударом під дих вибиває повітря з легенів своїми різкими словами. –  Не достатньо просто любити, бо любов без дій це просто порожній звук. Слово, яке нічого не вартує. Вся біда в тому, що ми забули справжнє значення цього слова. Любов це не просто секс і не просто бути зручними один для одного. Любов – це те, що складається з маленьких дрібничок. Це прогулянки в парку тримаючись за руки. Це накинутий на плечі піджак, коли на вулиці холодно. Це коли почуваєшся впевненою у завтрашньому дні. Це коли просинаєшся від поцілунку кожного ранку, а не чекаєш на нього місяцями. Любов – це бути собою поруч з коханим, а не такою, якою тебе звикли бачити. А я вже давно не та маленька дівчинка. Просто ти не помітив.

– Тобто ти прикидалась?

– Ні. Звісно ні. Я жила тобою так довго, що забула чого насправді сама хочу. Я жила від зустрічі до зустрічі, сподіваючись, що колись ми все ж таки будуватимемо наше життя разом. Я терпляче чекала поки все зміниться… не змінилось. Але змінилась я.

– Ти могла переїхати до мене у Львів, якщо проблема в цьому.

– Ти ніколи не пропонував.

– Пропонував!

– Ні, Андрію. Ти казав: “Було б непогано”, але ти ні разу не сказав “Я хочу прокидатися з тобою щоранку”.

– Я пропоную це зараз! – беру її за руку. – Переїжджай до мене. Давай житимемо разом. Одружимось, якщо це те, що тобі потрібно. Скажи чого ти хочеш і я зроблю це.

Тонка стежка гірких сліз стрімко спускається по її щоці і я перехоплюю її, витираючи краплі болю своїми пальцями.

– Я зроблю це заради тебе.

– Я чекала на ці слова так довго та відчайдушно, – відхиляється, змушуючи мою руку зависнути у повітрі, – що зараз вони стали мені непотрібними.

– Дашо…

– Андрій… ти веселий, добрий, щирий. Ти завжди готовий прийти на допомогу всім і кожному. Тебе всі люблять. Я точно знаю, що колись настане той день, коли ти зустрінеш дівчину для якої захочеш зробити все це не тому, що вона проситиме, а тому, що сам захочеш. Колись ти зустрінеш ту, кохання якої не буде зручним, а яке ти боятимешся втратити. Ту, яка викликатиме цікавість та бажання діяти. Ту, яку захочеш захистити від усього світу.  

– І це ти, Дашо!

– Не я, – її голос тремтить. – Колись я хотіла бути нею, але не тепер. Просто тому, що не можна змусити серце любити. Його не можна обманути. Воно все відчуває. Воно або вистрибує з грудей або ні.

Даша бере мою руку і кладе собі на груди, де під моєю долонею тріпоче дівоче серце. Не просто тріпоче, а б'ється об ребра так сильно, наче птах у клітці, який прагне вибратись на волю.