Розділ 1, у якому колишній лицар знаходить нову роботу

Зрада мала смак металу.

Зрада короля — металу, попелу та поту.

Каспіан усвідомив це в ту саму мить, коли перший удар прийшовся попід ребра. Кілька в обличчя, ще, мабуть, з десяток — по спині, руках та ногах.

Спочатку Каспіан навіть намагався зрозуміти, якої помилки він припустився. Він же лише став мимовільним свідком того, що йому бачити було не можна. Це була випадковість. Йому просто не пощастило опинитися не в тому місці не в той час, але хіба мав він нести покарання за те, якою чесною людиною був?

Усвідомлення того, що його збираються вбити прийшло надто пізно. Але цієї думки, цієї люті було достатньо, щоб в ту ж мить вирватися і, пробиваючи собі шлях крізь побратимів-охоронців, покинути замок, не озираючись. 

Холодний дощ заливав очі і хльостав щоки, та це було ніщо у порівнянні із залізними батогами королівських катів, які доклали зусиль, щоб отримати прихильність свого жорстокого володаря.

Це його зрадили. Люди, з якими він снідав за одним столом, люди, чиї накази він виконував без вагань в ім’я «вищого блага», сьогодні залишили цей шрам на його ребрах і оголосили на нього полювання.

Тепер це не мало жодного значення. Він був вимушений ховатися у лісі від гончаків, які йшли по його сліду, раз по раз спотикаючись на слизькій глині. Криваві рани на спині пекли вогнем та липли до тонкої сорочки.

Каспіан притиснувся спиною до мокрої кори старого дуба, намагаючись не дихати надто голосно, але виходило зі свистом на кожному видиху. Права рука міцно стискала руків’я меча, а ліва була притиснута до боку, де під розірваним срібним мундиром Королівської Варти просочувалася кров. 

Гавкіт ставав гучнішим. Тепер це було не просто відлуння, а хрипле, жадібне гарчання псів, які відчули свіжу здобич.

— Шукайте пильніше! — розрізав шум дощу різкий голос.

Каспіан зціпив зуби. Це був Рендел. Людина, з якою ще вчора ввечері він ділив флягу елю біля казарменого каміна. Рендел жалівся на свою дружину весь вечір, а потім завалився спати. Тоді Каспіан думав, що той проспить принаймні до обіду. Але він був першим, хто увійшов до в’язниці зі зверхньою кривою усмішкою на вустах.

— Він поранений, втратив купу крові! — кричав Рендел десь зовсім поруч, за стіною мокрого чагарнику. — Далеко не зайде! Шукайте сліди на листі!

Каспіан міцніше перехопив меч. Пальці ковзали руків’ям від дощу та власної крові. Він міг би вискочити зараз. Забрати з собою Рендела і ще двох, можливо, трьох псів, перш ніж решта розірве його на шмаття. Але він не хотів помирати. Тільки не так. І не сьогодні.

Він повільно, намагаючись не шурхотіти травою та гіллям попід ногами, ковзнув за стовбур дерева і рушив далі, у саму гущавину. Туди, де ліс ставав густішим, а тіні — чорнішими.

З кожним кроком дихати ставало важче. Біль у підребер’ї пульсував у такт серцебиттю, застеляючи очі червоною пеленою. Він ішов, спотикаючись об слизьке коріння, поки раптом не помітив, що ліс навколо змінився.

Звичайний шерех листя зник. Замість запаху мокрої землі у повітрі повис густий, гидотно-солодкий аромат гнилі та чогось давнього, мертвого. Дерева тут були покручені, наче застигли в агонії, а їхнє гілля перепліталося так щільно, що краплі дощу ледь пробивалися крізь нього. Землю низько вкривав густий, липкий туман.

Каспіан зупинився, важко спираючись на свій меч. Він знав це місце. Кожен вартовий знав, де закінчуються землі Короля і починається Кордон.

Це був Проклятий Ліс. Територія Жахливої Володарки Тіней.

Легенди казали, що кожен, хто перетне цю межу, втратить душу або буде згодований потворам темряви, яких вона розводить у своїх підземеллях. Відьма не знала пощади. Каспіан ніколи не бачив її особисто, але чув чимало легенд та байок про неї. Вона жила вже майже сотню років і була однією з найжорстокіших лиходійок королівства.

Позаду почулося жалібне скавуління. Каспіан озирнувся. Крізь дерева він бачив світло смолоскипів, але вони не наближалися. Гончаки відмовлялися йти далі, притискаючи вуха до голови. 

— Хай йому грець, він побіг у Пустку! — донісся приглушений голос одного з вартових, який лише як місяць тому закінчив академію. А вже вислужився перед королем, переслідуючи одного з тих, хто став його наставником. 

— Туди йому й дорога, — похмуро відповів Рендел. Судячи зі звуку, він сплюнув на землю, тричі. — Відкликай псів. Відьма залишить від нього лише кістки. Повертаємось. Доповімо Королю, що зрадник мертвий.

Світло смолоскипів почало віддалятися. Каспіан криво посміхнувся, відчувши на губах солоний присмак. Королівські пси злякалися казок про відьму. Що ж, нехай. Краще померти від рук потвор темряви, ніж на пласі колишнього повелителя. Брехливого, підступного, жалюгідного повелителя.

Каспіан важко видихнув. Напруга, що тримала його на ногах, раптово зникла, і він сповз по мокрому стовбуру дерева вниз, прямо в багнюку. Він був живий. Принаймні, у цю мить він ще дихав.

Те, що королівські пси злякалися казок про Володарку Тіней, давало йому час, але не вирішувало проблеми. Рани кровоточили. Без притулку та перев'язки він не протягне й до світанку. Повернутися до людських поселень він не міг — його обличчя скоро буде на кожному стовпі королівства з позначкою «Зрадник».