Глава 22 (3) від 04.10

– Романе, танцювальна частина вечора скоро скінчиться, і... – почала було Анжеліка.

– Зрозумів, Анжеліко Вікторівно, – секретар запропонував їй руку і потягнув у глиб залу.

– Як почуваються ваші ноги після забігу по камінню? – шепнув Христині шеф. – Витримаєте декілька танців? Пан Асманов свердлить нас поглядом, і було б непогано нагадати йому, що танцюємо ми не гірше, ніж співаємо дуетом.

– Гадаю, пару танців я подужаю, – відповіла вона, ледь стримуючи хвилювання.

Партнер із Горського чудовий, вона про це ще на дні народження Петра Васильовича дізналася. А тепер і атмосфера дозволяє, «казкова», можна сказати. Однак у казках є не тільки Прекрасні Принци, а й Злі Чаклуни, як молоді, так і старі. І саме подібний екземпляр перегородив їм зараз дорогу. Дуже високий (лише трішки нижчий за генерального), в чорній масці на половину обличчя, що тільки підтверджувала його «чаклунський» костюм, цей чоловік із сивиною в темному волоссі був Христині знайомий. Та одні лише очі, холодні, пронизливі, видавали його з головою, жодна маска не сховає.

– О-о, секретарки у нас нині одягнені не гірше за спадкоємиць кращих родин. Чи вони зовсім не секретарки, а утриманки? – поблажливо подивився на Христину Віталій Андрійович Горський, дядько Олексія Вікторовича та голова правління «Вайлет-компані», тобто перша людина в компанії.

Образа злетіла з його губ так природно, і він явно не шкодував про сказане. Ух, дати б по фізіономії цьому зарозумілому старигану!

– Боюся, утриманки більше притаманні Таміру, а мені становище не дозволяє, – змірявши родича важким поглядом, відгукнувся Містер Суворість, повністю підтверджуючи це прізвисько. – Навіть сьогодні на свято привів якусь вульгарну білявку. Та ви, дядько, і самі все бачили, – на цих словах Христину кинуло в жар. – А я, на відміну від нього, виконую свої зобов'язання по відношенню до родини.

Що керівник хотів сказати останньою фразою, Христя не зовсім зрозуміла (а там явно був подвійний зміст), але обличчя Горського-старшого посуворішало, значить, Олексій Вікторович влучив у ціль.

– Не раджу розмовляти зі мною в такому тоні, тим паче при сторонніх, – підкреслив голова останнє слово.

Загроза, що повисла в повітрі, була майже відчутною. Рука боса, на яку спиралася Христина, напружилася, а сам він став схожий на дикого звіра, що в будь-яку мить готовий зірватися, накинутися на ворога і роздерти. Від цього видовища по спині пройшов холодок і захотілося не просто відсунутися, а втекти в інший кінець залу і сховатися за фіранкою. Ще ніколи, навіть у моменти гніву, Христина не бачила Його Ясновельможність таким.