Глава 14 (6) від 29.08

– Просто скажи... скільки? Я буду щедрий, назви суму. Саме мій прийомний батько зараз займає посаду голови правління, а Льошка... ну не вічно ж йому сидіти в кріслі гендиректора, – Тамір різко наблизився і простягнув руку, чи то щоб схопити жертву, чи то ще для чого, і нерви у Христина не витримали.

Вона вдарила Асманова сумкою, але ця скалка примудрилася ухилитися, удар вийшов ковзаючим, не таким міцним, як повинен був, а сумка якимось неймовірним чином опинилася на землі. Здається, фіндиректор застосував прийом з бойових мистецтв, все сталося так швидко, навіть стрімко.

І добре, якби сумка просто впала. Ні, з неї вивалився Щоденник і відлетів убік. Христина провела його панічним поглядом і необережно подивилася після цього на агресора. Це було фатальною помилкою. Вона спробувала дотягнутися до Щоденника, але Тамір вчасно зорієнтувався і випередив нерозторопну господиню.

– Цікаво, що це ти так завзято захищаєш? Тут щось секретне? – він відтіснив Христину спиною, підняв руки вище, взявся гортати дорогоцінний зошит і навіть присвиснув: – Ого, Христє! Так тут компромату на тебе на десять років уперед!

– Віддайте! – Христина стиснула кулаки, відчуваючи себе маленькою дівчинкою, в якої старшокласник відібрав ляльку, а потім спробувала вихопити Щоденник.

– Та звісно! – фіндиректор ухилявся від її атак (якщо, звичайно, можна таким гучним словом назвати безплідні спроби повернути втрачене) і стрімко прямував до міні-парковки, де прошмигнув у машину і зачинив дверцята прямо перед носом недолугої господині таємних записів.

«І як його тепер звідти виколупати?! Може, розбити йому лобове он тою бруківкою?»

Ніби у відповідь на ці крамольні думки скло на вікні трохи опустилося, рівно настільки, щоб водієві було зручно говорити, але дотягнутися до нього через вузьку щілину не представлялося можливим.

– А ти, виявляється, не така вже й тюхтійка, – розмовляючи, чоловік клацав камерою телефону, фіксуючи найвідвертіші за висловом думок про боса сторінки Щоденника. – Але в обличчя все це сказати боязно, так? Не хочеш втратити теплу затишну місцинку?

– Так, не хочу, – крізь зуби вичавила Христя, яка ще ніколи не відчувала себе такою безпорадною.

– Тоді будеш робити те, що я скажу. Інакше ці фото опиняться у головного героя твого оповідання. І він належно їх оцінить, повір!

– Не сумніваюся... – з досадою процідила вона.

– Хах, навіть гроші не знадобилися. Я вигадаю для тебе що-небудь особливе, будь упевнена, – підморгнув Містер Заноза, опустив скло нижче, викинув на асфальт вже непотрібний Щоденник і помчав на своїй шикарній машині, піднявши хмару пилу.