Глава 14

Наступні два тижні пройшли по вуха в роботі. Христина слухала, читала, запам'ятовувала, вивчала, заповнювала все, що потрібно було заповнити, і відповідала на дзвінки. На виїзні зустрічі поки не їздила, зате на внутрішньоофісних була присутня. Часу на Щоденник залишалося катастрофічно мало, тому що навіть на вихідних вона брала документи додому або просиджувала неабияку кількість часу за ноутбуком, щоб скоріше влитися в робочий процес. Однак деякі записи Христина все ж робила: душа жадала трохи свободи і відвертості, нехай і з паперовим другом.

Тамір Асланович поки не підходив, але поглядав дуже виразно, мовляв, тільки потрап мені до рук! Денис Віталійович все частіше підбадьорював і навіть часом розпивав чаї разом з нею і Романом, поки чекав, коли звільниться Олексій Вікторович, якщо у того знаходився важливий відвідувач. Ну а сам генеральний був, як завжди, дуже стриманий, ніби вони після дня народження Петра Васильовича не вели в машині неофіційних бесід. Але при цьому кожен його схвальний погляд сприймався з подвійним ентузіазмом, і такі ось погляди хотілося бачити частіше.

У п'ятницю ввечері шеф повідомив, що субота теж буде робочою. Ну, тут нічого не поробиш, позаурочна праця на такому солодкому місці справа звичайна.

— Сьогодні нам належить кілька зустрічей і підписання контракту, — повідомив їй вранці керівник, коли вона принесла йому каву. — Ви пам'ятаєте, ким повинні бути на цей час?

— Мовчазною тінню подай-принеси, яка слухає і вбирає інформацію, — відрубала Христина і отримала бажаний схвальний погляд.

Не те щоб вона хотіла вислужитися, але коли Містер Суворість дивиться ось так, з легкою усмішкою в очах, він змінюється і, здається, стає ближчим. Коли бос такий, з ним можна й у вогонь, і у воду.

— Тільки ти з підборами обережніше, якщо що, — беззлобно підчепив її Роман, який переглядав документи. — І зі спідницею теж.

— Моя пильність тепер стоїть на десятикратному збільшенні, — відгукнулася вона. — Для мене екстриму в компанії було більше, ніж достатньо.

— Тоді вперед, до нових горизонтів! — бос піднявся з крісла і застебнув піджак.

До обіду їх тріо встигло побувати у двох партнерських компаніях, де, вочевидь, народ теж працював понаднормово. Чи просто середній обиватель розпещений п'ятиденним робочим тижнем? На щастя, все пройшло спокійно, Христина трималася обережно і стримано і нічого не накоїла. Потім шеф дав відмашку їхати в ресторан, щоб перекусити.

— Я зріжу шлях, а то на проспекті зараз пробка, — глянув у дзеркало Іван. — Тільки бічна дорога не дуже.

— Нічого, невеликий струс нам не зашкодить, — схвалив пропозицію генеральний.

До речі, сьогодні Христина сиділа на задньому сидінні поруч із керівником, а Роман облюбував переднє біля водія. Погода стояла тепла, так що скло в машині було опущене. Але... дорога і справді була не дуже, пару раз довелося навіть клацнути зубами. Перед виїздом на головну дорогу Іван пригальмував на світлофорі. Тут-то до пасажирів і долинув у прямому сенсі слова несамовитий жалібний писк.

Олексій Вікторович насупився і попросив Ваню заглушити двигун, а сам вийшов з машини і попрямував до провулку, звідки і долинали жалібні звуки. Христина швиденько вислизнула слідом і пішла за шефом, який зупинився і дивився на щось з неприкритим несхваленням.

У напіврозм'яклій після недавнього дощу картонній коробці надривалося кошеня. Шерстка незрозумілого кольору, брудне, худюще, облізле, очі гниють... Повзає по дну, а вибратися не може: і зростанням мале, та й сил, напевно, не вистачає. Жалібне пищання встромляло в серце гострі голки, будило в душі співчуття і злість на того, хто довів тваринку до такого стану.

Містер Суворість зціпив щелепи і стиснув кулаки, його погляд ставав усе більш похмурим. І Христина більше не роздумувала, підійшла, обережно розірвала один з країв коробки. Малюк, ніби тільки цього й чекав, поповз до виходу і незабаром борсався у траві. Ну, трава в даному випадку краще, ніж холодний мокрий картон. Гендиректор теж підійшов ближче і став спостерігати за кошеням, яке раптом попрямувало до його ноги.

В першу секунду Христина подумала, що шеф гидливо відштовхне волохатий клубочок носком натертої до блиску туфлі, але Олексій Вікторович нахилився, придивився, дістав з нагрудної кишені хустку... і, обернувши кошеня тканиною, взяв його на руки, а потім стрімко попрямував до машини.

— Судячи з усього, у нас трохи змінюються плани, — кинув він через плече.

Христя кинулася слідом і, обігнавши, відкрила йому задні двері, а сама швидко оббігла автомобіль і влаштувалася з іншого боку.

— О, у нас поповнення?! — вигукнув Роман. — Хто ж це його так...

— Які розпорядження? — поцікавився водій.

— Ваню, їдемо до ветеринара, — скомандував бос.

— До нашого? Чи з місцевих когось знайти? — тут же уточнив Іван, заводячи мотор.

— Давай до нашого. Петро Максимович цього хвостатого точно на ноги поставить.

Як не дивно, малюк припинив пищати й угрівся на руках у генерального, тихо сопучи, але в той же час продовжуючи тремтіти. Скільки ж йому? Два тижні? Три? Місяць? Такий малий, що відразу і не визначиш. І як давно він востаннє їв?

Петро Максимович виявився міцним чоловіком середніх років, який, напевно, зміг би без проблем утримати на операційному столі велику вівчарку без усякого наркозу. Тож у порівнянні з ним кошеня стало здаватися ще меншим. Незважаючи на комплекцію, діяв лікар дуже обережно і делікатно. Оглянув, промив очі, зробив кілька підтримуючих уколів і підживив глюкозою.