Глава 13 (5) від 25.08 (1)

– Романе, їдь додому, не хочу, щоб Ліка занадто довго була сама, а ми з Іваном відвеземо Христину... Олександрівну, – бос відкрив перед нею задні дверцята чорного седана.

«Ось воно! – подумала вона. – Поводиться як із дівчиною».

Сьогодні шеф нарешті відкрив їй дверцята, визнаючи її в цей вечір супутницею, а не просто безстатевим співробітником. І так, це було приємно.

Христя вперше їхала поруч із генеральним на задньому сидінні. Просторий салон машини раптом здався тісним, коли біля неї опустився бос. Він розташувався на відстані, але було враження що ще трохи – і торкнеться її руки... або ноги. Загалом, вона сиділа як на голках. І коли Його Ясновельможність кинув на неї косий погляд, ледь не підскочила.

– Чому ви не носите сережки? – раптом запитав він. – Я сьогодні ледь не осліп від блиску жіночих коштовностей, а у вас вуха взагалі не проколоті.

– Ем, ну-у...

– Кажіть, як є. Ви ж знаєте, що я не люблю вивертів, – керівник відкинувся на підголівник.

– Добре, – зітхнула Христина. – У дитинстві я дуже хотіла проколоти вуха, але мама змушена була закласти всі коштовності, щоб ми після того, як тато нас кинув, змогли хоч якось вижити. Вона навіть останні сережки з вух витягла, тому мені просто нема чого було носити, та й не до того тоді було. І, звичайно ж, гроші повернути ми не змогли, так що все, що вона «нажила тяжкою працею», зникло з кінцями за ціною брухту, а в прикрасах були і рубіни, і смарагди, і діаманти, хоча і зовсім невеликі. Зате у мене з'явилася мрія, що ось ми назбираємо грошей, і, коли мені виповниться шістнадцять, подарунком на день народження будуть проколоті вуха і новенькі сережки, нехай і найпростіші.

– Але, як я розумію, щось пішло не так? – проникливості шефу було не позичати.

– Як вам сказати... – знизала плечима вона. – Мама каже, що у свіжі дірочки потрібно обов'язково одягати золото, щоб не запалилися. Тим паче бачила, як у моїх однокласниць, у яких вуха були проколоті з дитинства, виникали запалення, а іноді навіть нагноєння через дешеву біжутерію. У деяких така реакція була навіть на срібло, зате із золотом ні у кого проблем не виникало. Загалом, до шістнадцятиріччя накопичити грошей не вдалося, як і до повноліття: тоді головним завданням було просто вижити. І мрія відсунулася на закінчення університету. Ось, думала я, буду зовсім доросла і «заслужу» собі такий подарунок. Однак за час навчання бажання якось само собою зникло. До того ж гроші витрачалися на набагато більш необхідні речі, ніж прикраси, без яких, в принципі, цілком можна прожити. Хіба що... от, – вона показала перстеник із квіточкою з білих камінців на безіменному пальці лівої руки, – срібло і циркони. Це все, що я змогла собі дозволити. Перша в моєму житті каблучка (та й взагалі коштовність), зате я купила її сама, на стипендію. Якраз зробила собі новорічний подарунок, отримала нагороду за відмінно здану зимову сесію і відзначила «екватор» – все в одному.

«Так, щось я занадто розговорилася...»

– І ви... зовсім не шкодуєте? – ще один проникливий погляд шефа.

– Про що?

– Що відмовилися від мрії.

– Я думаю, що наші мрії здатні трансформуватися, – Христина злегка повернула голову, щоб краще бачити керівника. – І те, у що вони перетворюються, часом набагато краще ніж те, чим були раніше.