Глава 11 (3) від 16.08

В офісі Христину зустрічали здивованими поглядами: мабуть, новина про її підвищення вже поширилася серед співробітників. Дехто навіть привітав, начебто, цілком щиро, але, дякувати Богу, не було злісних шепітків і заздрісних зітхань. Ну так, усім відомо, що характер у шефа не цукор, тому не було завзятих бажаючих зайняти її місце.

Нову співробітницю, яку прислали з відділу кадрів, «поселили» в загальному офісі, а колишній кабінетик Христини віддали... під імпровізовану кухню! Коли тільки встигли все обладнати? Виходить, саме за цією реорганізацією простору гендиректор і звелів простежити Роману вчора ввечері? Христина очам своїм не повірила, коли побачила там не тільки мікрохвильовку, кава-машину, електрочайник, бойлер з водою, але і... міні-холодильник! Це якась магія?! Або сьогодні особливий день «збування мрій»?!

Поглянувши на годинник, Христя зрозуміла, що дослідження кухоньки доведеться залишити на потім, а зараз потрібно летіти до боса і отримувати завдання на день. Постукавши для пристойності, вона заглянула в приймальню і привітала Романа, який запросив її на нове робоче місце. Їх столи стояли поруч, тому буде дуже зручно отримувати інструктаж і проходити навчання.

– Будь ласка, навчіть мене всьому, я буду дуже старатися, – злегка вклонилася вона.

– Хрситино, давай на «ти», – запропонував секретар. – І до речі, добре виглядаєш, Олексій Вікторович буде задоволений, – знизивши голос, додав він.

«Ще б пак! Це ж бос все і влаштував».

– Дякую. Сподіваюся, більше я у незручну ситуацію не потраплю, – скривилася вона від неприємних спогадів про шов на спідниці і зламаний підбор.

– О так, я теж, – зі стриманою усмішкою відгукнувся Роман. – Як і сказав гендиректор, нашим партнерам такий екстрим може не сподобатися.

«Анітрохи не сумніваюся».

– Якщо Христина Олександрівна вже на місці, нехай зайде до мене, – заявив Олексій Вікторович по гучному зв'язку .

Переглянувшись з секретарем, Христина кинулася до кабінету керівництва, але на порозі пригальмувала, випрямила спину і з усією можливою стриманістю впливла всередину, попередньо пару разів постукавши.

Містер Суворість був одягнений в темно-сірий костюм з металевим відблиском, який надавав чоловікові прямо-таки шикарний вид, та й виглядав бос відпочившим і свіжим. І не скажеш, що дрімав у кріслі, потім їхав через усе місто додому і ліг спати далеко за опівніч. Остання думка викликала перед внутрішнім поглядом образ гендиректора, що мирно лежав у її кімнаті, і до щік стала приливати кров.

«Господи, як тепер з ним розмовляти? Куди подіти очі?»

– Хм, я практично задоволений, – голос боса змусив виринути в дійсність.

– Що? – не зрозуміла Христя, прилипнувши поглядом до краватки шефа і не наважуючись дивитися в обличчя. – Чим задоволені?

– Вашим зовнішнім виглядом, зрозуміло. А ви про що подумали?

«О, я багато про що подумала, але озвучувати, мабуть, не треба», – ще більше зніяковіла вона і замість цього пробурмотіла:

– А що не так? Туфлі? Ну так, нові я поки що не наділа.

– Ні, не туфлі, це питання ми вже обговорювали, і я дав вам час, – відмахнувся чоловік. – Зате гіпнотизувати поглядом мою краватку не рекомендую. Вам зарплатню платять не предмети одягу, а їх володар, тому раджу дивитися мені в обличчя, інакше подумаю, що ви хочете щось приховати.

«Звичайно хочу! Ех, треба було його світлини скинути на комп'ютер і видалити зі смартфона. Не дай Бог хтось випадково побачить!»

Христина глибоко вдихнула, видихнула і, пересиливши себе, глянула на Олексія Вікторовича.