Глава 8 (4) від 14.08

Коли вони спускалися на ліфті, вона знову насолоджувалася видом. Ніщо не віщувало порушення душевної рівноваги. Торговий центр готувався до закриття, відвідувачів було зовсім мало. А потім Христина побачила його! Ні, це був не якийсь карколомний чоловік (подібний екземпляр і так крокує поруч ыз нею), не був її хлопець (бо такого у неї ніколи не було) і навіть не батько. Її спокій зрушив усього лише сріблясто-чорний шовковий шалик на манекені в одній з вітрин, який так і манив його приміряти, обернути навколо шиї і потертися щокою.

«І до нового плаща пасував би...»

Христина пожирала очима цей невагомий шматочок матерії, який їй сподобався з несподіваною силою (раніше вона в собі не помічала подібних намірів). Однак ціна на нього напевно не менше половини її місячної зарплатні. Та й взагалі, це вже нахабство по відношенню до шефа. Треба віддерти спраглий погляд від цієї захоплюючої ганчірки і не дозволити босу його помітити.

– Що там? – раптом поцікавився бос.

«Помітив! Вітаю, ти зазнала фіаско!»

– Шалик... – вичавила Христина, яка лаяла себе останніми словами за недоречну нестриманість. І це після того, як він порадив їй тримати емоції при собі.

Олексій Вікторович нічого не встиг відповісти, бо у нього в черговий раз (напевно, вже десятий за цей вечір) задзвонив телефон.

– Це приватний дзвінок. Зачекайте мене, будь ласка, біля машини, – попросив гендиректор.

Вона слухняно попленталася до виходу. Шкода, що пакет зі смартфоном лежить в закритій машині. До девайсу дуже вдало додавалися захисна плівка і навушники, і в цей момент дуже захотілося вставити крапельки в вуха, ввімкнути музику голосніше і хоча б на кілька хвилин забути про все на світі.

«Шалик, я обов'язково тебе куплю, тільки дочекайся мене! – думала Христина, виходячи на парковку. – От добре попрацюю, отримаю через місяць зарплатню – і куплю. Чи ні. Скоріше ні. Гроші краще витратити на щось більш корисне. Альошці давно час придбати нову куртку, пару джемперів і штани, а то вже повиростав з усього. Та й мамі б вибрати щось зі взуття. Гаразд, обійдуся, їм потрібніше...»

– Ви зараз схожі на кинуте кошеня, а не на особистого помічника, – пролунав зі спини голос шефа.

Вона випрямила спину, начепила на обличчя «діловий» вираз і повернулася до боса, щоб... прийняти у нього з рук паперовий пакет.

– Вважайте, що це ваша премія за гарний виступ на нараді і якісну презентацію, – спокійно сказав Його Ясновельможносте. – Вам же подобається отримувати премії, – він відключив сигналізацію і сів у машину.

А Христина так і стояла з пакетом, не наважуючись заглянути всередину. Потім акуратно його відкрила і відчула, як серце пропустило удар, а потім пустилося в політ радісним метеликом, що стрімко махав крильцями. Всередині був бажаний шалик. Але чомусь сам шматочок шовку відійшов зараз на другий (ні, напевно, навіть на десятий) план, на перший же вийшов чоловік, який з незрозумілих поки причин поступився її жіночим примхам (саме примхам, тому що до роботи дана покупка не мала ніякого відношення).

– Ви сідати будете? – на передніх пасажирських дверях опустилося скло.

– А... мені тепер можна вперед? Чи потрібно знову назад?

– Тепер можна і вперед, – дозволив гендиректор, і вона, так і не випустивши пакет із рук, влаштувалася на передньому сидінні.

– Дякую. Ем... за шалик. І за все інше теж.

– Він діловий образ не порушить, тому чому б не дати вам додатковий стимул добре працювати?! – спокійно промовив шеф, вирулюючи з парковки. – Так що найкраща подяка з вашого боку – це якісно виконані обов'язки.

Ну от як можна бути таким передбачливим, га?! Задовольнити бажання співробітника – найкраща мотивація для цього самого співробітника! Ой, якось двозначно пролунало...