Глава 8 (3) від 14.08

– Скажіть, звідки у вас цей годинник? – раптом поцікавився шеф.

Христина глянула на свій невеликий наручний годинник, здивувавшись, чим він так привернув увагу керівника. Але Містер Суворість ясно дав їй зрозуміти, що на його питання потрібно відповідати без вивертів і зайвих заперечень, тому вона чесно сказала:

– Коли вчилася на четвертому курсі, в університеті проходив мовної конкурс. Я взяла участь – і посіла перше місце. Потім відбувся обласний етап, і там я теж біла першою. А заступник декана потім виділила премії учасникам, які зайняли «призові» місця. Ось на цю премію я і вирішила купити собі хороший годинник (більше не було звідки взяти на це грошей), щоб нормально орієнтуватися на парах.

– А телефон? – бос запитально підняв брову. – Молодь все частіше замінює годинник гаджетами: хто планшетом, хто телефоном.

– У нас було заборонено користуватися телефонами на парах, щоб уникнути списування, – похитала головою вона і зробила ковток фрапучино, який припав їй до смаку. – Це, звичайно, зупиняло далеко не всіх, так що викладачам доводилося відбирати девайси до кінця занять.

– Хм, як все серйозно...

– А чому ви раптом запитали про годинник? – Христина поклала в рот шматочок тістечка, насолоджуючись поєднанням вершків, фруктів і бісквіта.

– Цей годинник – єдине, що відповідає вашому новому статусу, – серйозно зауважив гендиректор, потягуючи свій напій. – Саме тому ми не пішли сьогодні в годинниковий відділ. Самі вибирали?

Вона кивнула:

– Так. Він мені сподобався. Правда, однієї премії на нього не вистачило, так що довелося додати зі стипендії. Але годинник того вартий.

– А ваш телефон? – тут же поцікавився шеф. – Його ви теж купили на якусь із премій? Знову конкурс?

Христина подумки всміхнулася, із задоволенням згадуючи навчальні дні. Як однокурсники переживали перед іспитами, а потім з легким серцем відзначали кінець сесії.

– Не зовсім, – усмішка все ж злегка торкнулася її губ. – Це була премія за відмінне навчання. Її виписали всім, хто отримував підвищену стипендію. Але таких було небагато.

Бос якось по-особливому на неї подивився:

– А ви вмієте розпоряджатися грошима. Найчастіше студенти «прогулюють» премії, а ви купили довготривалі речі...

«Ну що ж він в душу лізе своїми питаннями, га? Я і так перед ним... як відкрита книга, але він ще й обкладинку по частинах роздерти прагне. Ну дійсно, ніби до спецслужби прийшла працювати, а не в офіс. Хоча Олексія Вікторовича, напевно, теж можна зрозуміти. Він мене не знає, роботу дає відповідальну, так що цілком природно з його боку як можна більше дізнатися про потенційного працівника. Особливо про того, хто буде опікуватися близькою йому людиною...»

Розсудивши таким чином, Христина загасила роздратування від його розпитувань і відповіла:

– Ну, в моєму становищі я ходила гуляти хіба що з котом. Або брата возила на заняття. А так... Навчання, підробіток, домашні справи. На щось інше не було ні сил, ні часу.

– Сподіваюся, ви проявите такий же запал і на вашій новій посаді.

– Обов'язково, Олексію Вікторовичу. Я зроблю все можливе! – промовила вона з усією щирістю, на яку тільки була здатна. Він же любить щирість?

А потім Христина спокійно закінчувала трапезу, милуючись вогнями нічного міста, і в черговий раз раділа, що Містер Суворість вирішив обрати столик біля вікна.