Глава 4

У малому актовому залі зібралися керівники відділів, що раз у раз шаруділи якимись паперами: хто звітом, хто діаграмами або графіками, хто роздрукованою презентацією. Христина зрозуміла, що не одна вона нервує перед майбутніми зборами. На сьогоднішній нараді мають бути присутні троє акціонерів компанії (інші збираються лише на обов'язкові збори акціонерів або в будь-яких екстрених ситуаціях), і кожному підлеглому хотілося виглядати перед ними в кращому світлі.

Фінансовий директор Тамір Асланович був, мабуть, найнеординарнішим акціонером, потрапити до нього на язик не хотів ніхто. Денис Віталійович, виконавчий директор, серед акціонерів вважався лояльним, тому якщо у когось із начальників відділів під час виступу здавали нерви, вони звертали погляд, повний надії, саме на нього, шукаючи підтримки і мовчазного схвалення. Генеральний директор Олексій Вікторович був власником контрольного пакета акцій, а також онуком, сином і племінником засновників компанії. Гендиректора поважали за високий професіоналізм, серйозність і працьовитість, але його крутої вдачі неабияк побоювалися.

Всі ці корисні відомості Христина отримала від Вероніки, за що була тій дуже вдячна. Загалом, якщо раптом нерви почнуть здавати, потрібно дивитися на Дениса Віталійовича. Він обов'язково кивне або ще якимось чином висловить підтримку на відстані. Озброївшись цим рішенням, як щитом, Христина сама собі не повірила, коли під час виступу стала поглядати на Олексія Вікторовича. Це було абсолютно нелогічно, неправильно і навіть абсурдно, ніби вона сама собі могилу риє і смертний вирок підписує, але чомусь саме в його очах хотілося бачити схвалення, подив, підтримку, ну хоч що-небудь, якісь емоції крім холодної поблажливості. Але, з іншого боку, не було і докору, розчарування чи невдоволення.

«Йому не сподобалося? Я щось зробила не так? Чи так? Або його взагалі не зачепило?»

Думки Христини металися від однієї крайності до іншої, але зовні вона зусиллям волі змушувала себе бути спокійною. Єдине, що могло її видати, це очі, в яких, вона це знала, виразно хлюпала паніка, та дещо тремтячі пальці, з яких так і норовила випасти папка. Голос був трохи дивним, не таким, як завжди, але хоча б не тремтів, і то добре.

«Гаразд, досить на нього дивитися. Денис Віталійович — ось твоє спасіння!»

І дійсно. Варто біло поглянути на виконавчого директора — і паніка відступила, голос став більш природним, хоча руки все одно жили своїм життям. Христина піднялася духом і перестала помічати оточуючих, зосередивши всю увагу на ньому одному. Саме Денису Віталійовичу вона присвятила решту виступу, йому, який і сам здавався таким же світлим, як його медово-золотисте волосся.

Закінчивши промову, Христина приготувалася відповідати на можливі запитання. Вважається, що якщо після презентації у глядачів немає питань, то в ній або все гранично ясно, або вона не зачепила. Питань виявилося не так багато, як Христина собі уявляла, зате вони були по суті. Навіть Денис Віталійович одне поставив, мабуть, для підтримки. Загалом, ніхто з присутніх не став перевіряти на міцність її нерви і спеціально завалювати недосвідчену колегу.

«Ху-у-ух, начебто, все пройшло добре, з усім впоралася», — Христина трохи розслабилася і збиралася повернутися на своє місце, звільняючи простір для наступного промовця, але виявилося, що її радість була передчасною.

Тамір Асланович підняв руку, привертаючи до себе увагу, і, хитро примруживши очі, вирішив пограти в гру «питання-відповідь». Було видно, що цей сволотний платиновий блонд прекрасно знає відповіді на власні запитання, а зараз просто розважається, виводячи Христину своїми жартами. Ну от Заноза ж, інакше і не скажеш, скалка клята! Виступ поступово перетворювався на фарс та в єдиноборство характерів і красномовства. Решта присутніх не втручалася і, більш того, з цікавістю спостерігала за «змаганням». У них що, улюблений атракціон — дивитися, як Тамір Асланович вичавлює всі соки з новеньких?

«Тримайся, Христино, не дай йому тебе опустити!» — займалася вона екстреним самозаспокоєнням, але її фізичні і моральні сили були вже на межі.

Нарешті, Олексію Вікторовичу це набридло і він приструнив нахабного акціонера з усією можливою до нього повагою. Христина не знала, як їй дякувати Богові за своєчасний порятунок (і навіть була готова кинутися на шию Його Ясновельможності з подячними промовами), бо у неї вже язик мало не парував і мозок був категорично перевантажений і відмовлявся міркувати. Перенервувала, нічого не вдієш. Інше питання: наскільки задоволений її виступом сам Містер Суворість? Це їй доведеться з'ясувати на вечірній планерці, якщо він раніше не угробить свою недбайливу підлеглу, яка без його допомоги не зуміла відкрутитися від настирливого приколіста.

І все одно накатило таке полегшення, що у неї ледь не підкосилися коліна. Вона спробувала зібратися і без пригод дістатися до свого місця, але пальці все ж здригнулися — і папка таки випала, смачно брякнувшись об підлогу. Цей звук в тиші пролунав особливо голосно. Христина занадто поспішно нахилилася за паперами, виразно почула тріск і усвідомила страшне: у неї розійшовся задній шов на спідниці! Це була ганьба, це був жах, це була катастрофа! Різко випроставшись, Христина прикрила п'яту точку папкою і бочком рушила до виходу.

— Прошу вибачення, змушена вас покинути, — насилу вичавила вона, утримуючи на губах штучну посмішку, яка до них ніби приклеїлася. Краще так, ніж вибухнути потоком сліз.

«Тільки не біжи! Збережи хоча б залишки гідності!»

Під найрізноманітнішими поглядами присутніх, прикутими зараз до її багатостраждальної персони, Христина задкувала до рятівних дверцят і відчувала себе ніби під мікроскопом у цікавих вчених. Хотілося кинутися навтьоки і більше ніколи не з'являтися в компанії, звільнившись заочно.