Глава 3 (2)

– Ідіть, – великодушно дозволив Його Ясновельможносте. – Але що ж ви стоїте? Чи без сторонньої допомоги не впораєтеся?

– В-впораюся, – Христина спробувала його обійти і протиснутися до дверей. Але замість того, щоб дивитися під ноги, вона не випускала з поля зору керівника та буквально гіпнотизувала його поглядом (страху потрібно дивитися в обличчя!), тому закономірно об щось спіткнулася і з жахом зрозуміла, що зараз занадто близько познайомиться з підлогою.

«Знову!» – встигла прослизнути в її голові сумна думка.

– Ну що ж ви така незграбна?! І вже не в перший раз, між іншим, – на відміну від дня знайомства цього разу Містер Суворість її підтримав і допоміг утриматися на ногах. – Нічому вас життя не вчить.

«От воно! Кращого моменту вибачитися за минуле може і не бути!» – усвідомила Христина, хоча відчувала себе не так щоб дуже комфортно, адже цей небезпечний чоловік так і не відпустив її і тепер мало не обіймав.

– В-вчить. Наприклад тому, що не варто відкладати вибачення, – випалила вона і опустила очі. – Вибачте, будь ласка, за те, що облила вас кавою і зіпсувала костюм. І за те, що зараз відтоптала ноги. У мене тоді каблук зламався. Це, звичайно, слабке виправдання, але все і правда вийшло випадково. Я не хотіла...

– Дуже добре. Як бачу, вибачатися ви вже навчилися,– сказав гендиректор таким тоном, що складно було зрозуміти, сердиться він або його вже попустило.

«Та я завжди вміла. Тільки випадку відповідного не було», – хотілося відповісти їй, але вона розсудливо промовчала. Качати зараз права собі дорожче.

– Н-нарада... часу замало ... – пробурмотіла Христина, намагаючись вивільнитися з його надто міцних обіймів. Поглянути на нього знову вона так і не зважилася.

– Так-так, добре, що ви про неї не забули... – чоловік випустив Христину у «вільне плавання», трохи підштовхнув до виходу і рушив слідом. – Поспішайте, – він відкрив їй двері, взяв з полиці стопку якихось рекламних проспектів і клацнув вимикачем.

Тамір вчасно пірнув назад за кут, за-за якого щойно вийшов, і акуратно виглянув.

«Не встиг».

Олексій вже звільнив дівчину, і тепер вони йшли до ліфтів. Виглядало все так, ніби він веде її на розстріл: була в її ході якась приреченість, змішана з ледь прихованою напругою. Та й сам Олекса дійсно скидався на тюремника, який із задоволенням конвоює жертву на страту. Добре, що Тамір вирішив спускатися по сходах, інакше розминутися б не вдалося. А в його плани зовсім не входило зустрічатися з нею при свідках або бачитися з кузеном.

«Що ж... Дуже шкода. Гаразд, почекаю іншого випадку...» – посміхнувся він куточком рота, проводжаючи поглядом «солодку парочку».