3

Величезна концертна зала сяяла вогнями. Мільйони іскор відбивалися у високих дзеркалах, промені грали на оксамитових портьєрах і відображалися в багатьох очах, спрямованих на сцену.

Там, у блискучій сріблястій сукні, стояла тоненька дівчина зі скрипкою в руці. Ось вона легенько приклала інструмент до плеча, змахнула смичком - і полилася мелодія. Жодної фальшивої ноти, жодної погрішності - музика текла рівним струмком, віртуозно переходила з однієї тональності в іншу, і глядачі схвально кивали, слухаючи її. Ще більше, ніж витвір славетного композитора, привертала їхню увагу вродлива артистка: вона була схожа на чарівну фею, і, здавалося, от-от підніметься у повітря. Недарма дівчина довгими годинами тренувалася перед дзеркалом, вчилася граціозно тримати поставу, легко змахувати руками, відшліфовувала навіть цю дивну аристократичну посмішку на тонких, вправно підмальованих устах.

 - Яка красуня! - говорили в залі.

 - Кажуть, вона дуже багата.

 - Подорожує по всій Європі, скрізь зриваючи бурі овацій.

 - Вона блискуче грає.

 - Чарівна, просто чарівна!

 - Мені здається, - несміливо зауважив один із глядачів, старенький музикант, - мені здається, що у її грі не вистачає почуття. Вона не торкає серця.

 - Та ви що! - тут же вигукнули критики. - Певно, задум цього твору лишився для вас недоступним. У Кеті талант, вона неперевершена!

Коли відлунали останні акорди, Кеті опустила скрипку і, посміхаючись, вклонилася слухачам. На сцену кидали букети, її оточили шанувальники, і оплески не стихали навіть після того, як сяюча від щастя скрипалька покинула сцену.

У перевдягальні її чекав молодий симпатичний чоловік - ведучий популярної телепрограми. Він обійняв Кеті і захоплено вигукнув:

 - Люба моя, сьогодні ти перевершила саму себе! Я пишаюся, що маю таку чарівну і талановиту наречену!

 - Дякую, Артуре, - відповіла Кеті, - але зроби щось із цими букетами, їх так багато!

 - Справді, ця кімната вже схожа на оранжерею, - Артур недбало згорнув квіти в оберемок і кинув у куток. Зненацька він схопив Кеті на руки і закружляв по кімнаті.

 - Обережніше! Ти знаєш, скільки коштує ця сукня? - весело вигукнула Кеті.

***

У місті відкривали нову станцію метро. З цієї нагоди під землею влаштували гучне свято, на яке зібралися усі багаті і знамениті жителі столиці. Звичайно, для сторонніх вхід був заборонений. Тому гості весело бенкетували, знаючи, що їм ніхто не завадить. Була там і Кеті. На прохання гостей вона зіграла кілька музичних номерів і стала справжньою зіркою вечора. Усі очі були звернені на неї та на Артура, котрий скрізь супроводжував молоду артистку.

Та свято скінчилося, поступово гості стали розходитись.

 - Сподіваюся, ти відвезеш мене додому? - спитала Кеті свого коханого.

 - Розумієш, сонечко, моя машина несподівано зламалася, а таксі зараз усі переповнені. Давай поїдемо на метро - тут усього кілька зупинок!

 - На метро, то й на метро, - зітхнула Кеті.

Проте не все було так погано, як вона гадала. Ніхто її не штовхав і не наступав на ноги, тому що людей у вагонах було небагато. Втомлені, похмурі пасажири навіть не помічали, що поряд із ними сидять зірки телекрану.

Ось і потрібна станція. Артур ввічливо пропустив Кеті уперед, несучи її скрипку.

Вони вже рушили до ескалатора, і раптом Кеті здригнулася. Вона почула чудові звуки. Біля стіни стояла худенька дівчинка і грала на скрипці.Усі байдуже проходили повз неї, не звертаючи уваги на юну скрипальку, і капелюшок біля її ніг був зовсім порожній. Кеті прискорила ходу, щоб скоріше проминути це місце, яке навівало неприємні спогади, і раптом помітила, що Артура немає поруч.

Він стояв неподалік і зачаровано слухав музику. Здавалося, для нього більше нічого не існувало цієї миті, окрім бідно одягненої дівчинки і її скрипки. "На мене він ніколи так не дивився, - подумала Кеті. - Проклята жебрачка!"

 - Артуре! - гукнула вона. - Ти йдеш?

 - Послухай, як вона грає, - промовив хлопець. - Скільки емоцій! Я залюбки взяв би інтерв'ю у цієї дівчини...

Обличчя Кеті ще більш спохмурніло. Вона дістала з сумочки банкноту в сто гривень і, підійшовши до дівчинки, кинула гроші їй у капелюх.

 - А тепер, - тихо процідила Кеті, - збирай свої манатки і геть звідси!

Дівчинка нічого не відповіла. Вона тільки посміхнулася самими краєчками губ, стріпнула густим попелястим волоссям і, обережно узявши скрипку, попрямувала вздовж перону. Пішла, а капелюшок із грошима залишився біля ніг Кеті.

Дивлячись на цей капелюшок, Кеті раптом збагнула, що саме так її схвилювало. Дівчина була, як дві краплі води, схожа на неї саму. І скрипка. Кеті могла заприсягтися, що це була її стара скрипка.

Артур щось продовжував говорити, проте Кеті не слухала. Вона швидко рушила вгору по ескалатору, неначе утікала від старого капелюшка і від темних думок. Вже нагорі Артур наздогнав її. Вона плакала.

 - У тебе надзвичайно вразливе серце, дорогенька. - проказав він, пригортаючи її до себе.

***

Уночі Кеті наснився сон, нібито вона збирається кудись іти і, нашвидку поправляючи волосся, зазирає у велике трюмо, що стоїть біля дверей. Крижаний жах огортає її, бо вона не бачить свого відображення.  У дзеркалі відбивається уся кімната, але її самої немає.

Кеті заплющила очі - може, це їй тільки здалося? Потім розплющила - і знову замість свого обличчя побачила порожнечу. Від страху вона скрикнула... і прокинулася.

Відразу ж підбігла  до дзеркала. Все було, як завжди - дівчина побачила власне обличчя, щоправда, бліде і перелякане, але таке ж саме, як і завжди. "Треба підлікувати нерви", - подумала, шукаючи у записнику номер психолога.

Але жодні психотерапевтичні сеанси та ліки їй не допомогли. З того дня вона немовби втратила спокій. Спочатку Кеті зненавиділа свою нову скрипку. Вона перепробувала безліч інших, відвідувала найкращих майстрів, бувала у магазинах, де продавалися старі, надзвичайно цінні інструменти, проте кожна з цих скрипок у її руках починала звучати фальшиво - принаймні, так їй здавалося, хоча всі навколо запевняли, що її гра бездоганна. Нарешті Кеті зовсім перестала грати. Навіщо, адже в неї є гроші!