Душа Кеті. Розділ 1

Душа Кеті

1

Нескінченним потоком ідуть і йдуть перехожі, з шумом пролітають потяги, на стінах виграють вогні реклам. Проходять елегантні леді та джентльмени, схожі на картинки з модного журналу, дибуляють старенькі бабусі з авоськами, весело щебечуть школярі, "базарники" тягнуть за собою візки з величезними картатими валізами...

У переході стоять з простягнутими руками жебраки: старі жінки з низько насунутими на чоло хустками; інваліди; молоді, майже дівчатка, матері тримають на руках сонних немовлят. Безногий дідусь грає на акордеоні, трохи далі примостився сучасний кобзар, а біля виходу на перон старомодно вдягнута жінка, тонке обличчя якої ще зберігає сліди колишньої вроди, добре поставленим голосом виспівує оперну арію. Усі ці звуки зливаються у суцільний гул, що нагадує дзижчання бджіл у вулику, з якого вряди-годи вириваються то металевий голос диктора : "Пасажири, прискорюйте висадку та посадку...", то слова пісні, то благання молоденької циганки, то вигуки хлопчика-газетяра...

І раптом над усім тим запанувала, вирвалася під мармурові склепіння - вона, скрипка. Щось таке невимушене, простеньке, але до болю здригається душа і  не помічає більше хаосу, який заповнює вузьке підземелля. Несвідомо ноги самі звертають туди, де стоїть під стіною тендітна дівчина з попелясто-русявим довгим волоссям, вільно розпущеним по плечах. Її руки ніжно тримають скрипку, а очі опущені, неначе вона не хоче бачити натовпу, що невпинно пливе повз неї. Біля ніг дівчини старенький капелюшок, дно якого ледве прикрите жовтим і білим металом.  Линуть, розливаються чудові звуки і гаснуть, не досягнувши неба, яке так далеко...

Увечері дівчина вкладає скрипку у футляр, перераховує мізерну виручку і губиться в тому потоці, що цілісінький день пливе повз неї.

Вона йде, зіщулившись у благенькому пальтечку, опустивши голову, лише зрідка позираючи на гарненьких панночок у сріблястих і чорних шубках, що проходять поруч.

"Ці голодранці подряпали мені нові чобітки, - каже одна із красунь своєму супутнику. - Хай-но тільки заберу з ремонту машину, більше ніколи не поїду тим клятим метро!"

І вони весело сміються, зневажаючи її, Кеті, і всіх подібних до неї.  О, вона також задерла би носа, якби мала власний автомобіль і норкову шубку, якби її супроводжував кавалер, що йому належать кілька магазинів та ресторанів у центрі міста. Та усього цього Кеті не має, і вона ще більше зіщулюється під вагою свого приниження. Вона могла б грати в концертних залах, а не в цьому холодному, вогкому переході. Вона могла б... А втім, вона не може нічого...

Кеті стала на ескалатор, так само байдуже споглядаючи яскравий натовп, що вирував унизу. Не минуло й хвилини, як вона вже опинилася біля сходів, що вели нагору, в білий світ. Тут людей було ще більше. Жваві бабусі продавали пиріжки, сигарети, "французьку" білизну, газети і квіти. Біля лотків товклося безліч роззяв, яких зачіпали своїми сумками і розштовхували ліктями пасажири, котрі прагнули якомога швидше зайняти місце у тролейбусі.

Біля самого виходу стояла непомітна, якась наче вилиняла жіночка у сірому пальто і хутенько тицяла на обидва боки людського потоку невеличкі папірці: чи то рекламу, чи запрошення, чи іншу якусь дурню. Кеті хотіла сховати руки в кишені, бо було досить холодно, але проворна жінка торкнула її за рукав і таки встромила в долоню маленький паперовий прямокутник.

Кеті байдуже глянула на нього... і враз зупинилася. Перехожі обминали її, штовхали, та вона перестала помічати усе навколо - так здивували її кілька прочитаних слів. Це не було схоже на жодну рекламну акцію чи безпрограшну лотерею.

"Я знаю, про що ви мрієте, - було написано на папірці. - Для досягнення бажаного потрібно небагато. Біля тролейбусної зупинки на вас чекає чорний автомобіль."

Кеті озирнулася назад, на незнайомку, яка все ще роздавала дивні записки. Ось поруч із нею пройшла та сама вишукано вбрана дівчина у сірій шубці, одержала папірець, ледь зиркнула на нього і зневажливо кинула собі під ноги. Коли дівчина зникла з очей, Кеті нахилилася і підняла викинутий нею папірець. Там була надрукована реклама нового магазину, що відкривався на сусідній вулиці. Ні слова про мрії, ні півслова про чорну машину. На тротуарі лежали ще кілька таких самих рекламок - з адресою й телефоном крамниці.

Кеті зрозуміла, що над нею пожартували. Мабуть, десь поблизу ховаються журналісти з камерами, котрі проводять якийсь експеримент чи фільмують кумедний розіграш. Вона зібгала папірець і озирнулась у пошуках смітника. Її завжди дратувало, коли різний непотріб кидали просто під ноги. Дівчина підійшла до урни і здригнулася, почувши різкий автомобільний сигнал.

Зовсім поруч на узбіччі дороги стояла чорна іномарка з тонованим склом у дверцятах. З машини визирнув якийсь чоловік і поманив її рукою. Кеті недовірливо поглянула на нього, та він знову повторив свій жест, і, повагавшись, Кеті таки підійшла до автомобіля.

 - Ви щось хотіли? - спитала вона раптово пересохлими губами.

 - Давайте перепустку, - суворо мовив незнайомець і Кеті, не маючи в руках нічого, окрім пожмаканого папірця, похапцем розгладила його і подала водію.

 - Сідайте, - буркнув той, широко відчиняючи дверцята автівки. - Не бійтеся, - додав, помітивши сумнів у її очах. - Ми діємо у ваших інтересах.

"Що я роблю? -подумала Кеті. - Ото так влипла!"

Але ноги її  мимоволі зробили крок, потім ще один - і от вона, притискаючи до себе футляр зі скрипкою, сіла  поруч із водієм та рішуче зачинила за собою дверцята...