5

 — Так і сказав? — Тарас недовірливо похитав головою.  — Цікаво, для чого скарбникові знадобилася ваша душа?

 — От я теж про це запитав. Ще й посміявся — яка може бути душа? Бога ж немає! Он космонавти на Місяць злітали — і нічого там не знайшли. Тільки темпява і порожнеча…

 — А він що?

 — Каже хитро так: “Ну як душі, на твою думку, немає, то це ще краще. Виходить, ти задарма мій скарб забираєш. Бери, не вагайся. Зможеш до міста переїхати, квартиру собі купиш з усіма зручностями, машину. По театрах ходитимеш…”

 — Але ж ви не погодились?

 — А звідки ти знаєш? — підморгнув дядько Іван. 

 — Ну, якби ви отримали такий скарб, то навряд чи жили б у селі і працювали в колгоспі. Мабуть, дійсно, поїхали б до столиці чи взагалі, кудись за кордон…

 — А може, я патріот рідного краю?

 — І сторожите кавуни з патріотизму, а не для того, щоб гроші заробити?

Дядько весело розреготався.

 — Добре, підловив ти мене. Я й справді не погодився. Ні, брешу, була така спокуслива думка — підписати ту угоду і забрати собі скарб. Адже хтозна, що там буде після смерті? Скоріше за все, нічого. То ми маємо насолоджуватися життям, поки по землі ходимо. Я вже, було, й руку простягнув, щоб та нечисть узяла краплинку моєї крові, і я таким чином затвердив би нашу угоду. А потім мені як блискавка в голові сяйнула — а що, як це підступи імперіалістів? Іноземні вороги вербують радянських громадян для якихось своїх махінацій?

 — А скарб? Вогонь? Що це тоді?

 — А може, й не було жодного скарбу? Все — лише гіпноз? Обман? А тут я підпишу цей папірець, а потім прийдуть по мою душу люди з КДБ? Ні, звиняйте. Краще вже спокійно жити у селі, ніж трястися вдень і вночі над невідомо звідки узятим багатством, і чекати, що будь-якої миті тобою можуть зацікавитися правоохоронці…

 — Тепер ви, мабуть, шкодуєте, що не погодились?

 — А, яка вже різниця! Як сказав я скарбникові, що відмовляюсь від його пропозиції, то враз щось засвистіло, зашуміло, і в мене в очах світ погас, немовби я на якийсь час втратив свідомість. А потім очуняв трохи і бачу, що сиджу на землі, спершись спиною об сухе дерево, і ніякого вогню поруч немає, і скарбник теж невідомо де подівся. Навіть яма, котру я викопав, зникла безслідно. Тільки ножик мій валяється та кошик із розсипаними грибами. Позбирав я їх , сірниками підсвічуючи, і почалапав додому. Тут і казочці кінець, як казав дід Панас…

 — А я б погодився! — рішуче промовив Тарас. — Адже, маючи таку силу-силенну грошей, можна стільки всього досягти у житті! Весь світ побачити, відкрити свій бізнес, прославитися… Всі дороги цей скарб людині відкриває!

 — То чого ж ти досі тут сидиш? Іди, спробуй своє щастя! — дядько Іван кивнув у темний степ, де рівним блакитнуватим полум’ям горів заклятий скарб.

 — Але хіба я маю на нього право?

 — Якщо бачиш — значить, маєш. Втім, ніхто тебе не силує, але тоді доведеться попрощатися із мріями про заможне життя. Бо у нашому сьогоденні розбагатіти чесним шляхом — важче, ніж верблюдові пройти крізь вушко голки. 

Тарас усе ще вагався. Переводив погляд із дядька Івана на палаючий вдалині вогник.

 — Що, страшно? — підморгнув старий. 

Мабуть, це стало останньою краплею в роздумах хлопця. Тому що він рішуче підвівся з колоди і рвучко закинув на плече свій рюкзак.

 — А от і не страшно! — заявив. — Піду зараз і знайду того скарбника. Подумаєш, душа! Яка від неї користь?     Як помру, то мені вже все одно буде. А в рай чи пекло я не вірю…

 — Ну і правильно, — кивнув дядько Іван, дивлячись, як постать хлопця повільно віддаляється, поки він зовсім не зник з очей, і навколо знову стало тихо і темно. Тільки дрова у вогнищі ледве чутно потріскували, та десь зайшлася криком, схожим на сміх, нічна птаха. 

 — Немає ні раю, ні пекла, — продовжив він за мить, підіймаючись з колоди і розминаючи затерплі ноги. — Але користь від твоєї  душі  все ж є. Бо тепер ти змінищ старого на моєму посту, а мені вже й на заслужений відпочинок пора. Набридло вже цей заклятий скарб охороняти.

Якби Тарас надумав повернутися до вогнища, то він би був вражений змінами, які раптом почали відбуватися у зовнішності його співрозмовника. Дядько Іван швидко почав зменшуватися в зрості, ніби усихати, лише голова лишилася такого ж розміру, якою була досі. На обличчі виросла довга закудлана борода, з-під великої шапки, що невідомим чином з’явилася на голові старого, стирчало сиве неохайне волосся. І тільки очі не змінилися — вони виглядали такими ж, молодими, енергійними, і трохи заклопотано поглядали навкруги.

 — Пора, пора, — пробубонів скарбник, затоптуючи полум’я і погладжуючи свою бороду. — Треба й відпочити колись дядьку Івану. Хай тепер молоде покоління попрацює...