4

Тарас мимоволі озирнувся назад. Звісно ж, там нікого не було. І все-таки на мить йому здалося, що з-за світлового кола, яке відкидало вогнище, з темного степу, щось велике й живе дивилося на нього. 

А дядько Іван тим часом продовжував свою розповідь.

— Я подумав, що то якийсь звір, та бігом відсахнувся і ножа в той бік наставив. Коли бачу — стоїть якийсь маленький, зморщений дідок з довгою бородою. Сам схожий на отих карликів, що у цирку виступають — ручки-ніжки маленькі, тонкі, як галузки, а голова велика, і на ній ще зверху шапка велика, і він у тій своїй шапці  — викапаний гриб!  Стало мені навіть смішно, що такого зморшка злякався. Питаю: "Що ви тут поночі робите? Може, заблукали?" А він говорить таким голосом тоненьким, скреготливим: "Я —  сторож заклятого скарбу".

— Нічого собі! — здивувався Тарас. — А ви що? 

— Ну, я був молодий, дурний, до того ж, зважай на те, що нас вчили не вірити ні в Бога, ні в чорта. Подумав, що старий просто несповна розуму. Кажу йому: "Ану йдіть десь на інше місце сторожіть свої скарби, не заважайте мені."

— Так і сказали?

— Ага, а він почухав свою бороду — довгу, закудлану, в якихось реп'яхах, і, недовго думаючи, промовив: "Не можу я нікуди звідси піти, бо саме на цьому пагорбі мій скарб закопаний. І тепер я маю тобі його передати. Раз тебе сюди доля привела, значить, ти — той, для кого цей скарб був заповіданий." Я, якщо чесно, мало що з його слів зрозумів. Тільки плечима знизав, і знову копаю, а дідуган стоїть поруч — ну хай стоїть, думаю, він же  мені не заважає..

Коли через якийсь час під моїм ножем щось дзенькнуло, заскреготіло. І я побачив у землі кований кут дерев'яної скрині, оббитої згори металом. Зрадів, заходився копати ще швидше, вже прямо пальцями вигрібав землю, а вона, на диво, була м'яка, мов пух, так і розсипалася під руками. Дістав я скриню, а вона досить важкенька була. Тільки ж вона виявилася замкненою, а як відкрити її — гадки не маю. Спробував ножем віко  підважити — нічого не вийшло.

— А той дідок що робив при цьому? — запитав Тарас, відчуваючи дивне збудження, немов сам наяву переживав усе, про що слухав у розповіді дядька Івана.

— А він дивився на мої зусилля, дивився, і раптом як зарегоче. Каже: "І не старайся, не відкриєш ти її. Скриня сама відчиниться тільки тоді, коли ти укладеш зі мною угоду і підпишеш її своєю кров'ю."

Дядько Іван зробив паузу і значуще подивився на хлопця. Той мовчав, тільки широко розплющені очі блищали, немов у лихоманці.

— Каже він мені: "Твоє ж прізвище Хмельницький?" — "Ну, так, " — відказую. — "Отож, цей скарб належить самому гетьману Богдану Хмельницькому, і скарб заповідано нащадкам його роду. Тому він тобі й показався. Стороння людина просто пройшла б поруч із могилою і нічого не побачила." — "А що за угода?" — питаю я. Він же дивиться хитро з-під кудлатих брів і каже повільно: "Отримаєш цей скарб у своє пожиттєве розпорядження, якщо заповіси мені власну душу…"