3

— Заклятий скарб? — у голосі хлопця бриніло здивування. — А що це?

— Ніколи не чув про таке? Ет, який тоді з тебе шукач, — старий махнув рукою, а потім підкинув у вогнище ще кілька сухих гіллячок, і вони весело затріщали, розкидаючи у темне небо жаринки-іскри.

— Та якось не доводилося, — Тарасові стало трохи соромно. — Та й я не професійно цим займаюся, просто… хобі таке.

— От уже ця молодь, нахапалися іноземних слів, і цвірінькають, немов горобці. От у мене молодша  донька теж розмовляє по телефону: "У неї така сукня кріпова, повний відстій! Ото ми робили челендж, що треба було заселфитися, а вона так фейс розмалювала, що ніхто її не лайкав…"

Тарас розсміявся, так майстерно дядько Іван передражнив манеру розмовляти сучасних підлітків.

— Хто ж його закляв, той скарб? — вирішив усе ж повернутися до теми, яка найбільше його цікавила.

— А хто ховає, той зазвичай і заклинає. Аби ніхто не міг його до рук узяти крім людини, якій цей скарб призначений. Або, якщо тієї людини вже немає серед живих — знахідка може датися до рук її родичам. Та знову ж таки, не кому завгодно, скарбник вибирає того, хто найбільше йому сподобається…

— Що це за скарбник? Вперше чую…

— Це, хлопче, дух, який охороняє скарби. Я сам колись його бачив на власні очі, отак, як тебе зараз…

— Нічого собі, — Тарас похитав головою. — То ви знайшли скарб?

— Було діло… Можу й розказати, все одно до ранку ще довго. Ну, звісно, якщо тебе це цікавить.

— Дуже цікавить, — хлопець знову повернув голову у бік дивного синього вогника. Він так і горів, над самою землею, рівним, не дуже яскравим, якимось люмінесцентним полум'ям.

— Ну що ж історія нескладна. Як я був молодим, то вступив до комсомолу… Чи знаєш ти, що це таке?

— Звичайно, я ж на історика вчуся, — відповів Тарас.

— Ну, то вже легше, не треба багато пояснювати. Одним словом, десь у таку пору йшов я з лісу з корзиною грибів. Тоді якраз дощі пройшли, і полізли з-під землі маслюки. З лісу до нашого села йти години дві, я цілий день працював на тракторі, потім допомагав батькам по господарству, і от, тільки увечері зміг вибратися по гриби. А я грибник затятий був. Можна було б до дівчат, на танці піти, так ні — за кошик і до лісу! 

Тарас засміявся впівголоса. У цій історії він впізнав себе. Тільки ходив не по гриби, а полював за скарбами.

— Так-от, назбирав я цілий кошик маслюків, — продовжив дядько Іван, — і йшов уже додому, а надворі тим часом стемніло. Коли бачу — попереду мене і трохи праворуч край дороги миготить синюватий вогник. Немов свічка на вітрі палахкотить, туди-сюди хитається, але — от дивовижа! — не гасне. Мені стало цікаво, що там може горіти, я зійшов зі шляху і побрів полем навпрошки.

— І не страшно вам було?

— Зовсім не страшно, тільки цікаво. Кажу ж, я був комсомольцем, не вірив ні в Бога, ні в чорта. Правда, дід мій, коли я був малим, розповідав мені байки про різну нечисту силу, зокрема, й про закляті скарби. Дід тим ще вигадником був, особливо як перехилить чарчину, так різні побрехеньки з нього і сипалися, як горох з мішка. У селі його навіть Гоголем прозвали. Так і казали: "Кличте Гоголя, хай розкаже якусь чудасію…" 

— І що ж ви там побачили? — не терпілося дізнатися Тарасу.

— Підійшов я до того місця, а там курган  чи могила… ну мені так у темряві здалося, а може, то просто горбок був. Росла на тому пагорбі стара деревина, яка вже сухою була. І от це дерево й горіло таким дивним синім полум'ям. Горить, але не згорає, ну, як газовий пальник на плиті. Правда, в нашому селі тоді ще газ не провели… Підійшов я до того пагорба і згадав дідові оповідки, що коли копати під таким вогнем, можна знайти скарб. Думаю, а чого б і не перевірити. Ножик у мене був з собою, яким гриби зрізав. То, правда, не заступ, але й земля м'якою виявилася, немов масло. Копаю собі, кошик з грибами покинув, навіть не пам'ятаю де. Якийсь такий азарт мене охопив, забув про все на світі. Аж тут хтось підходить ззаду і рукою мене отак за плече — хап!