2

Темрява розступилася несподівано, неначе хтось розсунув завіси велетенського оксамитового шатра, а всередині нього виявилось затишне полум'я, що розкидало навколо себе невеличкі іскри. Злітаючи догори, ті жаринки гасли, яскраво спалахуючи, та їм на зміну приходили нові, і дивитися на все те можна було безкінечно довго — як на плин води чи в  зоряне небо.

Біля вогню сидів літній чоловік — сказати "дід" про нього було б незручно, бо, хоч і мав сиве волосся, та видавався досить підтягнутим, міцним, на засмаглому обличчі несподівано молодим блиском вирізнялися ясно-блакитні очі. Його вік було важко визначити — може, сорок п'ять років, а може, й усі шістдесят п'ять. Але цей дядько одразу викликав у Тараса симпатію. 

— Добрий вечір! — привітався гість. — Можна погрітися біля вашого вогню?

— А чого ж ні, сідай, грійся, — чоловік трохи посунувся на старій колоді, де сидів, звільняючи Тарасові місце. Пильно оглянув прибулого з голови до ніг.

— Чого це блукаєш сам полями? — спитав трохи насмішкувато.

— Та я на автобус запізнився, оце добираюсь до міста.

Дядько здивовано звів брови.

— Так місто ж зовсім в іншому боці! 

— Я йшов дорогою, он туди, — він махнув рукою, вже й сам не впевнений, що в цьому тумані не звернув кудись на манівці.

— Там, куди ти показуєш, був колись хутір Вишняки, але зараз у ньому вже ніхто не живе. Хто помер, хто перебрався до міста, чи в Рогозинівку. А щоб потрапити до райцентру, маєш іти назад до розвилки, де три старі берези, і там звернути праворуч. Докумекав?

Тарас спантеличено почухав потилицю. Він міг заприсягнутися, що увесь час  прямував по шосейці, нікуди не звертаючи, та й не бачив жодної розвилки, і берези йому не траплялися.

— Заблукав, чи що? — чоловік глипнув на металошукач та наплічник, який Тарас скинув з плечей і поставив поруч із собою. — То ти, може, взагалі не місцевий?

— Ні, я місцевий, просто в цьому тумані, мабуть, не розібрав дороги. Добре, що він хоч зараз трохи розвіявся, і я побачив ваше вогнище...

— Та воно й не дивно, — кивнув Тарасів співрозмовник. — У цій місцині, біля Вишняків, кажуть, і не таке трапляється. Буває, людина цілу ніч ходить по колу і не розуміє, чому дорога приводить щоразу на одне й те ж саме місце. І тільки коли настає ранок, вона бачить, куди треба було йти.

— То мені тепер до ранку тут сидіти? — Тарас дістав телефон і поглянув на екран. Зв'язок так і не з'явився.

— А й посидиш, хіба тобі тут погано? Та й мені не нудно буде. Давай познайомимося, чи що? 

— Мене Тарасом звуть, — знічено промовив хлопець. — Вчуся в педагогічному університеті, на п'ятий курс перейшов.

— О, то ти вчителем будеш? Гарна професія. У мене дружина вчителювала. А я все життя пропрацював у колгоспі, потім в агрофірмі. Звуть мене Іван Миколайович, можеш казати просто — дядько Іван.

— А що ви тут робите вночі? — поцікавився Тарас.

— Баштан сторожу. Бо як залишити його без догляду, всі кавуни розтягнуть. Охочих на чуже добро багато розвелося!

— І не страшно вам? 

— А чого боятися? Від звірів у мене рушниця є. Та й від лихих людей вона захистить.

— Ви казали, що місце тут недобре…

— Так і є, розповідають старі люди, що в тридцять третьому році біля хутора був цвинтар, куди звозили людей, померлих від голоду, з усіх навколишніх сіл, прямо в братських могилах і хоронили. Було й таке, що хтось був ще живий, то щоб двічі не їздити, похоронна команда теж кидала його на воза і везла на цвинтар. Говорять, що страшно було тут ходити, бо з-під землі чувся плач і стогін. Та й зараз, коли підійти до хутора ближче, можна те почути…

Тарас мимоволі зіщулився.

— То це я до того хутора йшов? Добре, що вас зустрів! Мабуть, таки переночую тут, а вранці піду на перший автобус.

— Так, синку, тримайся мене, разом не пропадемо, — підморгнув йому дядько Іван, і засміявся, блиснувши білими, міцними, як у молодого, зубами. — Зараз вечеряти будемо, я картоплі напік.

Він розгорнув жар скраю багаття і витяг із попелу кілька картоплин. Тоді дістав із торби, що лежала під великим лопухом,  пакунок, де був порізаний на скибки хліб, перекладений шматочками сала, а окремо — сіль, огірки і помідори. 

— Чим багаті, тим і раді, — кивнув гостеві на імпровізований стіл. — Пригощайся! 

Тараса не довелося довго припрошувати — все ж за цілий день, проведений у мандрах польовими дорогами, він добряче зголоднів.

Та ледь обчистивши духмяну, з припеченою скоринкою картоплину, він завмер, не донісши її до рота.

— Погляньте, що то там світиться? — здивовано спитав, вказуючи пальцем кудись за дядькову спину.

— А що там може світитися? Місяць, мабуть, сходить…

— Ні, місяць уже давно на небі, причому з іншого боку. А цей  вогонь — на землі.

— І який же це вогонь? — дядько Іван чомусь не спішив повертатися у той бік, куди насторожено вдивлявся Тарас. — Чи не синій? Такий, як ото газ горить?

— Синій, — кивнув хлопець. — Що, там газова труба проходить? Може, аварія сталася?

— Немає там жодної труби, — похитав головою сторож. — До хутора навіть електрику не підвели, про який газ може йти мова?

— А що ж тоді це за вогонь? 

Дядько Іван неквапливо обернувся, приклав долоню козирком до чола, так, нібито був день і світило яскраве сонце, і довго вдивлявся в обрій, на якому і справді чітко вирізнявся далекий блакитнуватий вогник.

— Схоже на заклятий скарб, — зрештою поважно виголосив він.