Скарбник. Розділ 1

Скарбник

1

Полем стелився туман. Він виповзав із ярочка, в якому серед очеретів тихо плюскотіла неширока  річка. На фоні темної у сутінках лісосмуги туман набував дивних обрисів, рухався, немов живий, і Тарасові здалося, що звідти за ним спостерігають чиїсь уважні очі. Аж здригнувся, відчувши, як мороз пробіг по спині, і зручніше перехопив металошукач — звісно, на зброю він не потягне, але все ж краще, ніж порожні руки. У наплічнику за спиною мав ще похідного ножа, а також невелику лопату, що складалася,  але зупинятися і  копирсатися в речах, розшукуючи ці знаряддя, не було особливого бажання.

Зрештою, що може загрожувати йому тут, за кілька кілометрів від міста? Це ж не якась глуха тайга чи непролазні джунглі, котрі кишать дикою звіриною? У цьому степу він хіба зайця чи лиса зустріне, та й ті дременуть щодуху, бо бояться людини дужче, ніж вона їх. У різну нечисту силу хлопець ніколи не вірив.

Залишалися люди. От кого справді варто було стерегтися. Бо таких, як він, “археологів”, тинялося в навколишніх полях чимало, і часто траплялося, що одні любителі легкої наживи, чи то пак, шукачі скарбів, грабували інших, яким більше пощастило. Або ж місцеві парубки могли присікатися за те, що, нібито, “городські” підкочують до їхніх дівчат, і зав’язати бійку. Тому досвідченіші колеги не ходили “в поле” наодинці, але він був початківець, і навіть металошукача зробив сам, вичитавши інструкцію на якомусь сайті та замовивши всі необхідні деталі на Алі-експрес. Нічого так вийшло! Тарас завжди дружив із технікою, навчаючись у школі, відвідував різні гуртки моделювання, а ще змалку полюбляв історію. Запоєм читав книги про давні часи. І, звісно ж, мріяв знайти справжній скарб і розбагатіти. 

***

От тільки сьогодні запізнився на автобус, що курсував між містечком, у якому жив Тарас, та селом Рогозинівка. Якби встиг вчасно, то зараз би вже сидів удома і роздивлявся свої знахідки. Вони, правда, були скромними — лише кілька мідних монет, але все одно гордість переповнювала хлопця. Він думав, що потрібно пошукати в інтернеті інформацію про те, скільки можуть коштувати такі монети, запропонувати їх нумізматам-колекціонерам. Але до цього ще потрібно дістатися домівки.

В принципі, дорогу він добре знав, не було тут нічого складного — йди та йди собі прямо, поміж полями і лісосмугами, нікуди не звертаючи,  і рано чи пізно вийдеш на околицю рідного містечка. А може, пощастить, і якась попутка підкине додому, не доведеться ноги бити.

Та дорога була безлюдною, а тут ще й цей туман… Починало смеркатися, і хоч надворі було літо, раптово повіяло холодом. Тарас щільніше закутався у легку джинсову куртку і пішов швидше, увесь час борючись із бажанням озирнутися. Його не полишала думка, що хтось прямує за ним слідом. 

Невдовзі він усе ж не витримав і поглянув назад. Ніде нікого. Лише білі клапті туману коливалися на тлі стіни дерев, яка підступала тут майже впритул до дороги. Певно, якраз така картина і стала приводом до того, що якийсь Тарасів предок із бурхливою уявою вигадав русалок, які переслідують самотніх мандрівників. 

Тарас дістав мобільний і поглянув на екран — ого, вже дев’ята вечора. Добре, якщо вдома буде до півночі. Батьки, мабуть, дуже хвилюватимуться. А він і зателефонувати не може. Принаймні у цій місцині. На екрані виднілася лише одна поділка — відсутнє покриття мережі. Він сховав телефон назад до кишені і пришвидшив ходу.

І цієї миті побачив прямо і трохи праворуч від дороги щось дивне. То був вогонь. Крізь темряву, яка все густішала, оточуючи його з усіх боків, пробивалося жовте і тепле світіння багаття.

Сам не знаючи чому, Тарас зійшов з дороги і попрямував у той бік. 

“Можливо, то мисливці чи рибалки”, — подумав він. 

Скоріше за все, люди, які грілися біля вогню, будуть добиратися до міста, тож і він присусідиться до них. Разом веселіше. А може, вони взагалі на машині — то підкинуть заодно  і “шукача скарбів”.

Про те, що це можуть бути якісь зловмисники, Тарас навіть не думав. Він, з якоїсь причини, був твердо переконаний — біля цього вогню буде у безпеці. Здавалося, навіть, що треба йти все швидше і швидше, аби не запізнитися, не залишитися в темряві…

І він, відчуваючи, як важкий рюкзак б’є по спині, пішов ще швидше. 

Хоча вогнище й не думало згасати чи зникати з виду. Навпаки, воно все наближалося і манило своїм теплом і якимось домашнім затишком. Тарас навіть подумав, що добре було б переночувати тут, біля цього вогню. І думки про батьків, які будучи вкрай занепокоєні його зникненням, неодмінно почнуть телефонувати до лікарень і моргів, відступили кудись на задвірки свідомості.

Це полум’я серед степу манило його до себе, немов вогник лампи — нічного метелика, і Тарас слухняно прямував до своєї несподіваної мети...