7

Я стояла біля вікна  у себе на кухні з чашкою чаю в руках, так само, як і учора, й позавчора.  Все було, як завжди. Нічого не змінилося. Вийшовши з квартири тієї таємничої пані, я побачила свій звичний світ — із рекламними бордами, жовтими маршрутками, людьми, що йдуть по вулицях, втупившись в екрани телефонів… Життя тривало, таке ж  швидке і нестримне, немов хвиля цунамі, воно накривало з головою, і ти, відпирхуючись, спливав на поверхню, та мчав у цій шаленій круговерті, намагаючись хоч десь пригальмувати, та марно…

Життя, здавалося, саме вирішувало,  куди мене направити та як дошкульніше вдарити по голові.

Але у мене була віддушина — моє вікно. 

Правда, я більше не бачила там, навпроти, постаті старенької жінки в інвалідному візку. І світло у вікні більше не горіло. Але я знала, що вона там. Дивиться на мене і думає про мене, так само, як я думаю про неї.

А ще я написала листа самій собі. Одинадцятирічній. Знаю, що це смішно, проте мені дуже захотілося сісти і описати все своє життя: помилки та розчарування; те. що я хотіла зробити і не наважилася; те, від чого мене відрадили рідні чи знайомі; те, про що мріяла, але мрії так і не здійснилися… От якби можна було б набіло переписати усе своє життя, викресливши все, що не вдалося, і додавши те, що вважаєш за потрібне.

Там не було б чогось неймовірного, на кшталт вілли на морському узбережжі чи красеня-мільйонера. Але, наприклад, я могла б обрати іншу професію, або ж не побоятися направити свою роботу на конкурс, або… Багато таких “або”...

Я писала цього листа три дні. Рвала, закреслювала, переписувала заново, і знову викидала в корзину для сміття. Підбирала найбільш вдалі та переконливі слова. Мабуть, якби я опублікувала його в інтернеті, то автори різних мотиваційних книг заходилися б розбирати його на цитати.

Але, звісно, оприлюднювати свої роздуми у мої плани не входило. Адже це так… знаєте, як вийти на людну площу під час масового гуляння та почати танцювати стриптиз. Я взагалі не люблю писати в соцмережах про особисте. Про це також треба обов’язково згадати в листі. Правда, тоді ще й доведеться зробити зноску, пояснюючи, що таке соцмережі… Ой, нелегка робота, але я маю її завершити…

***

Нарешті лист був готовий. Перечитавши його, я залишилася задоволена. В мені бурлило передчуття дива, як у останній тиждень перед Новим роком. Немов бульбашки пляшку шампанського, мене переповнювало хвилювання. Раптом мені все таки вдасться змінити щось на краще? Щоправда, часом  у ці роздуми закрадався сумнів — адже частину цього життя ( більшу частину!) уже прожито, і її не перепишеш заново. Вже є , що є, і навіть якщо там, у минулому, маленька дівчинка скористається моїми порадами, то це аж ніяк не вплине на мене теперішню. 

І все одно я вірила, що одного дня щось у моєму житті разюче переміниться. Бо ця рутина і гнітюча нудьга, котрі давили на мене з усіх боків у моєму сьогоденні — це було не те, з чим я хотіла прожити решту ( а його лишилося не так і багато, зважаючи на те, що ми всі не молодшаємо) свого життя.

Я просто повинна отримати якісь зміни. Хай навіть ці зміни відбудуться тільки в моїй голові!

Це відчуття росло й міцнішало, і от настала та мить, коли воно підняло мене зі стільця і підштовхнуло в спину: “Йди!”

І я пішла. По двору, де галасували діти, точнісінько так само, як і тридцять років тому. Діти, вони в усі епохи лишаються однаковими. На відміну від дорослих.

По сходах, де в куточку було написано “Вася лох”, а на вікні засихала самотня герань.

І нарешті, переді мною були двері Тієї Самої Квартири.

Я обережно повернула ручку — та двері були замкнені. Натисла на кнопку дзвінка — і відчула, як по той бік, у передпокої озвалася простенька мелодія. Потім повторила свої дії ще раз. Жодної відповіді, жодного руху чи звуку. Паніка охопила мене. Я кулаком затарабанила по дверях.

Певно, шум, спричинений цими діями, почули сусіди. Бо з квартири, що була навпроти ( і де жив той самий дідусь Павло з собачкою) виглянула немолода жінка. Вона була повненька і усміхнена — точнісінько така, якими малюють у книжках люблячих бабусь. Тільки це була сучасна бабуся — без хустинки на голові, з акуратною короткою зачіскою та помадою на губах. 

 — Вибачте, а ви до кого? — насторожено поцікавилася жінка. — Тут ніхто не живе.

 — Справді? — я з недовірою поглянула на неї. — А я не так давно приходила і розмовляла з вашою сусідкою. Це жінка, що сиділа в інвалідному візку.

 — Мілана? — моя співрозмовниця похитала головою. — Так, у неї були паралізовані ноги, і вона їздила на візку. Але її вже немає. Вона померла.

 — Коли?

У мене аж руки опустилися. Це ж треба, бабуся виглядала цілком здоровою. Ну, якщо не рахувати те, що вона не могла ходити. І от усього три дні тому я її бачила, розмовляла з нею, а тепер вона померла. Яке несправедливе життя! 

 — Ясно, — я похнюпилась і вже збиралася повернутись і йти геть, коли сусідка раптом сказала:

 — А ви та сама дівчина, що вже приходила сюди? Це ви казали, що бачили когось у квартирі? Паша мені розповідав…

 — Так, я приходила, — кивнула головою.

 — Тоді почекайте хвилинку, — заметушилася сусідка. — У мене є ключі, ми можемо увійти й подивитися. І ви переконаєтеся, що нікого там немає. Я добре доглядаю за квартирою. Іван Олексійович може бути спокійним!

Я гадки не мала, хто такий той таємничий Іван Олексійович. Може, син цієї бабусі? Раптом сусідка подумала, що це він попросив мене прийти, аби переконатися, чи з квартирою все гаразд?

 Я вирішила не руйнувати її версію. Адже це був мій шанс потрапити до Тієї Самої Квартири. Не важливо, яким чином це відбудеться. Головне, що я все-таки зможу передати листа своєму адресату.

Жіночка з квартири навпроти швидко повернулася з в’язкою ключів та заходилася відчиняти замки. Їх було два. Нижній щось заїло, і вона досить довго марудилася з ним, але, зрештою, він піддався, двері ледь скрипнули і відчинилися.