4

"Що ж, — вирішила я. — Будемо вирішувати проблеми у міру їх виникнення. Спочатку треба знайти свічку для  господині дивної квартири. Якщо я не можу відшукати свій будинок, то залишаються ще крамниці…”

Втім на місці супермаркету, де можна було придбати усе, що завгодно, я побачила похмуру споруду з вивіскою “Продукти”. Вона була дивно мені знайома. Я навіть обійшла навколо неї, злякавши кількох курей, котрі невідомо звідки забрели до сміттєвого контейнера, що примостився на задньому дворику магазину. Втім, супермаркета я й там не побачила. Що ж, заглянемо в ці “Продукти”...

Всередині горіла тьмяна лампа денного світла, що кидала якийсь потойбічний блакитнуватий відблиск на  полиці, не надто заставлені товаром. 

Тут були трилітрові банки з соком, поруч — коробки з пряниками і халвою, далі — оселедці і рибні консерви. У кутку  в чомусь, що нагадувало дитячі манежики, лежали купи  брудних і не вельми привабливого вигляду овочів — картоплі, буряків, капусти, цибулі. 

За прилавком білява жіночка з хімічною завивкою розгадувала кросворд. Вона ліниво окинула мене поглядом і знову повернулася до свого заняття. 

Я озирнулася навколо. Нічого, що нагадувало б свічки, у цьому магазині не було видно.

 — Скажіть, будь ласка, — звернулася я до продавчині. — У вас свічки є?

Вона підвела на мене густо підведені чорним олівцем очі з таким здивованим виглядом, неначе я тільки що дістала з кишені пістолет і наказала віддати мені усю виручку.

 — Свічки?  — вона знизала плечима так енергійно, що затрусилися чималі сережки-кільця. — Дівчино, ви знущаєтеся? Бачили вивіску над входом? Це продуктовий магазин, а вам треба в промтовари!

 — Дякую, — невпопад промимрила я й швидко вийшла з непривітного закладу торгівлі.

Озирнулася навколо. Де ж тут промислові товари? І раптом мої ноги вчинили дивним чином — вони, немовби існуючи незалежно від голови, повернули праворуч і понесли мене до ще однієї білої споруди під шиферним дахом. Пам’ять тіла виявилася сильнішою  від імпульсів мозку. Бо я досі подумки  жила у сучасному світі і дивлячись навколо, прикидала, що знаходилося на цьому місці  в році 2020-му.

От тут, де зараз стояв магазин з різними товарами господарчого вжитку, повинна була б бути церква. Втім, жодних слідів ошатної релігійної споруди, як і розкішних клумб, висаджених парафіянками, не було й близько. Лише нестрижений газон, де спала худа собацюра та лавка, біля якої асфальт був густо запльований лушпайками з насіння. 

Взагалі місто виглядало якимось збляклим, позбавленим яскравих кольорів вивісок, рекламних бордів, автобусних зупинок. Тут переважали чорний, сірий, білий та коричневий.

Лише поцятковані золотом крони дерев вносили у загальний похмурий краєвид яскравішу нотку. Та дитячі голоси, що лунали зі стадіону, додавали жвавості й якоїсь… ностальгії, чи що…

Я відчинила важкі дерев’яні двері та увійшла до магазину, який був освітлений такими ж синюватими лампами і чимось нагадував операційну. Такі лампи колись давно виробляли на місцевому заводі, і свого часу, в роки мого дитинства, було модно мати їх у себе вдома, а що вже різні установи — то жодна не обходилася без цього ноу-хау”.

В магазині чого тільки не було — і банки з фарбами, й пральні порошки та "Білизна", й різні миски-віники-совки, й цинкові та алюмінієві відра та виварки, швабри, горщики для квітів, вхідні килимки для дверей… От тільки свічок я ніде не побачила.

За прилавком сиділа жінка невизначеного віку. Я підозрюю, що вона була моєю ровесницею, проте коротка стрижка, нитки сивини у волоссі, повна відсутність косметики і якась "бабусина" плетена кофтина мишачого відтінку справляли враження, що продавчиня була набагато старшою. Вона зосереджено щось шкрябала у зошиті, звіряючись із цифрами в якихось накладних, і не звертала на мене жодної уваги.

Я кашлянула, але це не справило належного враження. Жінка навіть голови не підняла. У наших магазинах відразу б почулося: "Чим я можу допомогти?" або "Жіночко, одягніть маску!", а тут покупця просто ігнорували.

Я підійшла ближче і легенько побарабанила пальцями по прилавку. Тільки тоді заклопотана жіночка підняла голову і мигцем зиркнула на мене.

— Ви щось хотіли? — спитала вона скороговоркою.

— Так, мені треба купити свічку.

Жінка почухала кінчиком ручки праву скроню:

— То вам у ритуальні послуги треба. Але там вже зачинено.

— Ні, — поспішила заперечити я. — Мені не обов'язково церковну свічку, будь-яку, яка є.

— Ніяких немає, — коротко відказала жінка, витягла величезного калькулятора ( я таких уже сто років не зустрічала, чи не з музею вона його позичила?) і продовжила свої підрахунки.

— Зовсім-зовсім? — перепитала я. Надворі стрімко вечоріло, а мені ж треба було якось повернутися додому. Я не збиралася бігати по всьому місту у пошуках, тим більше що воно справляло на мене гнітюче враження — знаєте, як буває уві сні, коли ти потрапляєш у зовсім незнайому місцину і безуспішно роздивляєшся навколо в пошуках хоч одного орієнтиру, який допоміг би визначити твоє місцезнаходження.

Жінка глибоко зітхнула. Певно, їй хотілося відправити надокучливу клієнтку куди подалі. Але вона була занадто добре вихованою для цього.

Тому вона підійшла до дальньої стійки з різними дрібничками типу навісних замків та металевих шпінгалетів і заходилася висувати одну шухляду за іншою.

Нарешті її пошуки увінчалися успіхом. Звідкись вона дістала велику сувенірну свічку у вигляді Діда Мороза в червоному кожусі та з мішком за плечима.

— Ось, остання залишилася з того року, — непривітно промовила продавчиня. — Але вона дорого коштує.

Я прикинула, скільки грошей було у мене в кишені вітрівки. Вчора я в ній ходила по хліб і здачу забула сховати до гаманця. Гривень двадцять дрібними купюрами, не більше. А свічка могла коштувати і всі п'ятдесят чи й більше.

— П'ятдесят копійок, — так само суворо поглянула на мене жінка.