3

Я відсахнулася, готова негайно дати драпака або ж покликати на допомогу. Проте так само швидко заспокоїлась. Бо нічого загрозливого чи потойбічного у дивній квартирі не побачила. З напівтемряви передпокою на мене допитливо дивилося сухеньке обличчя сивої бабусі. Такої ж, як і десятки та сотні інших пенсіонерок, котрих ми можемо зустріти на вулицях міста, в маршрутках, магазинах та поліклініках. Лише одне у цій літній жінці здавалося не зовсім звичайним — вона сиділа в інвалідному візку.

"Так от чому мені здавалося, що з вікна визирає дитина або карлик! — з полегшенням подумала я. — А скринька просто відкривалася! І нічого не було в цьому такого містичного, що я вже встигла собі навигадувати. Просто бабуся прикута до візка, тож і дивиться у вікно, бо що їй ще робити самій у порожній квартирі…"

Поки я вибудовувала вервечку міркувань, господиня ( чи хто вона така, власне, була?) скерувала свій транспортний засіб назад і вбік, даючи мені дорогу.

— Заходьте, будь ласка, — мовила вона.

Я розгублено привіталася і ступила через поріг.

Невелика однокімнатна квартира мала старомодний вигляд: всі меблі, шпалери на стінах, різні милі дрібнички в серванті та на застеленому вишитою серветкою комоді — це ніби залишилося незмінним десь із шестидесятих чи семидесятих років минулого століття. Хіба що крісло у бабці було цілком нове, сучасне.

— Я просто… Вибачте, що потривожила вас, — стала бурмотіти я. — Але мені здалося, що хтось увесь час дивиться в моє вікно. Я ваша сусідка з будинку навпроти. Мене звуть Іра.

— Приємно познайомитися, — посміхнулася літня жінка. — А я Маргарита Миколаївна. Живу в цій квартирі.

— Просто ваш сусід сказав мені, що тут давно нікого немає, квартира стоїть порожня. Тож я трохи розгубилася, побачивши вас…

— А, то Павло? Він мене не любить, колись залицявся до мене, давно, як ми обоє були ще молоді. А я дала йому відкоша. От він тепер і вдає, що мене для нього не існує.

"Якийсь дивний дідок," — подумала я.

Ну справді, самотня людина-інвалід, можливо, потребує якоїсь допомоги, чи просто трохи спілкування і підтримки, а він стверджує, що її тут немає, і все через якісь давні образи! 

— Вам хтось допомагає по господарству? — спитала я. — Може, щось треба купити чи ще якусь роботу виконати? Можу допомогти…

— Дякую, — тоненькі губи старої знову розтяглися у посмішці. — Але в мене все є. Хіба що, знаєте… Мені потрібна свічка.

 — Свічка? — здивовано перепитала я. У кімнаті горіло електричне світло, люстра під пластиковим блакитним абажуром… подібний був колись і у моїх батьків, його ми придбали під час літнього відпочинку в Одесі та везли через усю Україну, бо в нашому місті такої краси було не дістати.

 — Ага, — бабця кивнула. — Сьогодні ж День всіх святих, тому треба неодмінно запалити свічку і поставити на вікні.

Я й гадки не мала про такий звичай, але кивнула головою — мовляв, так, розумію.

 — У мене вдома є кілька свічок, я можу зараз сходити вам принести, — люб’язно запропонувала я.

 — Так, дорогенька, я буду дуже вдячна. Бо мені самій трохи незручно спускатися цими клятими сходами…

Я вийшла з квартири, почувши, як за мною м’яко зачинилися вхідні двері. Раптом мені здалося, що я сплю чи з’їхала з ґлузду. Сходовий майданчик був пофарбований у синій колір. Скажете, що тут дивного? Але ось тільки що, кілька хвилин тому, я стояла на цьому ж місці і дивилася на стіну, підведену темно-зеленою фарбою. Не могли ж за той короткий час, що я провела у квартирі старої жінки, нагодитися майстри зі щітками та фарбою і перемалювати коридор у  колір шаленої синьки…

Я повільно спускалася сходами, все ще перебуваючи у шоці від свого спостереження. Певно, мені дійсно треба до психіатра, адже мені то ввижається, що за мною хтось стежить, то  стіни змінюють колір майже на очах… А які сюрпризи чекають попереду?

Може, вийшовши надвір, я побачу єдинорогів, що розмовляють?

Проте насправді краєвид,  котрий відкрився переді мною, був цілком повсякденний. Дитячий майданчик, кілька автівок біля під’їзду, кущі смородини на клумбі перед будинком…

Я зробила крок у напрямку свого під’їзду — і заціпеніла від страху. Тому що під’їзду більше не існувало. Як, власне, і самого будинку.

Ні, не стався витік газу чи землетрус. Наша п’ятиповерхівка не лежала в руїнах. Її просто не існувало в природі. На тому місці, де вона мала знаходитися, зеленів гарненький скверик з кількох лип та берізок.

Під деревами стояв столик, за яким кілька чоловіків старшого віку грали в доміно. Це була така дивна картина, котру я бачила лише в своєму дитинстві. Та й самі дядьки були наче незбагненним чином перенесені із якогось тихого дворика тридцятирічної давності — разом зі своїм столиком, ясна річ. Оці чудернацькі картузи, старомодні піджаки — зараз таке носили хіба що геть старенькі дідусі. Дядьки підняли голови і з цікавістю поглянули на мене.

 — Добрий день, — привіталася я. — Ви не підкажете, де знайти будинок номер п’ятдесят?

 Я сама усвідомила всю дурість свого питання. Ну так, якісь джини перенесли мій дім далі по вулиці, і зараз я його розшукую… Це вже точно була ідея для мешканки дурдому.

Проте чоловіки не дуже й здивувалися. Один із них почухав потилицю і авторитетно заявив:

 — Немає тут такого номера. Ось цей, крайній, сорок восьмий, а далі вже інша вулиця починається, Комсомольська.

 — А це яка вулиця? — невпевнено спитала я.

 — Карла Маркса, значиться. А вам яку треба?

 — Соборну, — відповіла я.

Чоловіки здивовано перезирнулися між собою.

 — Не знаю я такої, — зрештою повагом вимовив найстарший з них, з густими рудими вусами, що ворушилися при кожному слові. — Може, це десь в новобудовах? Ні, тут у нас  точно такої немає…

Я подякувала і попрямувала назад до будинку старої пані, підкидаючи ногами перше опале листя. Наразі той дім залишався для мене єдиним орієнтиром у цьому дивному світі, куди я так несподівано потрапила. Це через те, що він майже не змінився,на відміну від усього іншого навколишнього пейзажу, у якому тільки досить приблизно вгадувалися знайомі мені орієнтири.