2

Останнім часом я почала ловити на собі чийсь погляд. Знаєте, як-то буває — займаєшся якоюсь справою, і чисто фізично відчуваєш, що хтось пильно на тебе дивиться. Озираєшся — але поруч нікого немає і бути не може.

“Я втомилася, — кажеш собі. — Я просто втомилася і до біса знервована. Треба розслабитися, записатися на масаж, зайнятися йогою, сходити до басейну…”

Звісно, нічого з того ти не робиш. Бо немає часу. Час, це така химерна штука взагалі-то… Він, немов вода, витікає крізь пальці — здавалося, тільки вчора була весна, а сьогодні осінь. Лише кілька хвилин тому ти прокинулася — а вже знову пора лягати спати. Його, часу, хронічно не вистачає. Робота, справи, дедлайни… Почуття вини за те, що ти чогось не встигла, з чимось не справилася. І неясні спогади, як у дитинстві часу було багато. Як від Землі до Сонця і назад — от стільки було в тебе часу. І він тягнувся повільно, немов той свіжий мед, коли його виливаєш з банки на тарілку — розтікався золотим глянцевим струмочком, виблискував на сонці, тішив своєю безмежністю. Але згодом побіг швидше, тоді ще прискорився, поки не перетворився на потяг, що шалено мчить по рейках — тільки пролітають за вікном краєвиди, зливаючись в один суцільний фон, із якого неможливо виокремити якісь конкретні деталі.

Тільки колеса стукотять по рейках, чи то цокає невблаганний годинник? Ой, ні, це в мене чайник закипів, шипить і випускає пару через носика,  бо я замислилась і забула його зняти з вогню. Наливаю собі міцного чаю з лимоном і знову підходжу до кухонного вікна.

Погляд сам намацує  квадратик на сірій стіні з жовтими занавісками за тьмяним склом — так мимоволі ми знову й знову торкаємося язиком надщербленого зуба, перевіряючи — чи на місці він, чи, може, вже зовсім випав? Але до лікаря йти так не хочеться…

І мені не хочеться дивитися на те вікно, проте я все одно шукаю його очима. Штора легко здригається, і я розумію — за нею точно хтось є. Але хто? Наскільки я знаю, у тій квартирі довгий час ніхто не жив. Колись там мешкала подружня пара, потім чоловік помер, а літню жінку діти забрали до іншого міста. Квартиру чомусь не продали і квартирантів не пустили — можливо, забули, а чи не хотіли, щоб чужі люди порушували спокій сімейного гніздечка. Тепер же хтось там був, і цей хтось наполегливо стежив за мною. 

Тільки не кажіть, що у мене параноя чи манія переслідування. Ні, я знаю, з творчими людьми подібне нерідко трапляється. Он, кажуть, навіть Хемінгуею ввижалося, що за ним стежить ФБР, і його  через це лікували електричним струмом у психлікарні, а потім виявилося, що даремно лікували — бо стеження таки мало місце. Ще й та шокова терапія  призвела до сумних наслідків — бо письменник наклав на себе руки, не в змозі більше писати.

Не думаю, що зі мною станеться щось подібне. І все ж, мені некомфортно жити під постійним прицілом чужого погляду і не знати, чию саме увагу я до себе привертаю. Тому я вирішую, що мені конче необхідно навідатися до тієї таємничої квартири і поцікавитися у  її мешканця ( чи мешканців) — чому вони так настирливо втручаються в моє приватне життя?

Я спробувала навіть потеревенити на цю тему у своєму блозі в Фейсбуці, проте отримала своєрідний фідбек. Більшість коментаторів зійшлися на тому, що кожен громадянин нашої країни  має право дивитися туди, куди забажає, а якщо це комусь не до вподоби — то що ж, завжди можна повісити на вікно жалюзі. Одна активна дописувачка навіть накидала мені в стрічку реклами  різноманітних жалюзі та ролетів, я аж втомилася увесь той спам видаляти.

А інша моя віртуальна подруга написала, що подібна історія трапилася з її бабусею. Їй постійно ввижалося, що хтось за нею стежить, аж доки вона перестала їсти і спати. А через тиждень узагалі померла. Ну що ж, дякую, утішили так утішили…

Помирати мені не хотілося, а купувати жалюзі зараз не було за що — до зарплати залишалося днів десять, і всі витрати були суворо розплановані.  Тому я зробила те, що й планувала з самого початку — накинула на плечі вітрівку ( бо на вулиці різко похолоднішало) і попрямувала до сусідського будинку. 

Піднялася на третій поверх, знайшла потрібну квартиру і тільки збиралася натиснути на кнопку дзвінка, як із сусідніх дверей вийшов літній чоловік з потішною таксою на повідку.

 — Добрий день! — привітався, дивлячись на мене поверх окулярів, опущених на самісінький кінчик носа. — Там ніхто не живе, можете не дзвонити! 

 — Добрий день! Справді? Зовсім ніхто?

 — Та вже років п’ять квартира стоїть порожня. Господарі залишили моїй дружині ключі, ну, знаєте, на всяк випадок — раптом трубу прорве, або газові лічильники мінятимуть. Їх же, здається, за рахунок держави мають міняти?

Пенсіонер конче хотів поспілкуватися на актуальну для нього тему, проте мені все ж хотілося вияснити більше про дивну квартиру.

 — А туди не могли пробратися якісь грабіжники? — трохи нервуючи, запитала я. — Або  раптом  там поселилися самовільно котрісь нехороші люди?

Сусід почухав потилицю:

  — Та ніби ні. Але то треба дочекатися моєї дружини, вона поїхала на три дні в гості до доньки в Київ, і свою в’язку ключів прихопила. Навіщо вони їй там? Мабуть, випадково не виклала з сумки. Але зараз потрапити туди немає можливості. Хіба, як Олена повернеться, ви можете прийти знову. А що трапилося? Чому ви думаєте, що із квартирою щось негаразд?

Балакучий дідок ще довго розпитував би мене, проте його пес вирішив пришвидшити господаря. Він заскавчав і з усіх сил натягнув повідок, мало не вириваючи його з рук старого.

 — Вибачте, але маю йти, бо Борисові вже вкрай непереливки. Має негайно справити свої природні потреби. — перепросив інтелігентний дідок. — Приходьте через три дні, гаразд? Усього доброго вам!

І поспішив униз сходами вслід за бадьоро перебираючим куценькими кінцівками Борисом.

Я ж залишилася стояти на майданчику третього поверху, з недовірою дивлячись на старенькі непоказні двері Тієї самої квартири. Ну хто за нею має ховатися?