Вікно навпроти. Розділ 1

Вікно навпроти

1

Одного дня, найчастіше це буває  в акурат посередині осені, ти зупиняєшся. Теплий, теплий жовтень, листя на деревах ще геть зелене, і здається, до зими  — ціла вічність. Ти дивишся на ясно-блакитне небо з рожевими пір’їнками хмар на заході сонця. Ти вдихаєш напоєне запахом легкого димку повітря на повні груди. Ти загадуєш бажання, аби ця мить тривала довго. Щоб не думати, не тривожитися і не будувати планів. І не згадувати минуле. І не слухати байок у переповненій маршрутці  про те, що “всі помруть” і “скоро кінець світу”.

Але жодна мить не триває вічність. І вже у сусідній кімнаті розривається телефон, чоловік приходить і запитує, де його шкарпетки, а дитина розливає на килим йогурт. І ти розмовляєш, шукаєш, прибираєш, миєш, виясняєш, роздаєш вказівки, дратуєшся, миришся, зітхаєш над чашкою остиглого чаю. І дивишся у вікно — а вже ніч. Тепла, тепла осінь, що до болю нагадує літо, але дні вже такі короткі. І вранці, коли ти прокидаєшся, щоб іти на роботу — іще зовсім темно. 

А згодом буде ще темніше. Ще холодніше. Ще безнадійніше. Про це невпинно белькоче радіо голосами  похмурих дикторів, про те кричать телевізійні новини, переглянувши які, можна сміливо з головою поринути в вир тієї самої осінньої депресії. Про те пишуть “диванні експерти” у інтернеті. І ти відчуваєш. що втомилася від усього цього хаосу. 

І от ти, не вмикаючи світла, підходиш до вікна, і виглядаєш назовні. Просто за звичкою, бо що там можна побачити? Якби ж красивий краєвид — так ні, перед твоїм будинком майже впритул знаходиться сусідська п’ятиповерхівка — стара і потворна “хрущівка” з облупленою плиткою на стінах, яку ніяк не впорядкує місцева влада. 

У ній не живуть ні відомі спортсмени, ні артисти, ні письменники. Звичайні собі роботяги з заводу, який колись збудував для своїх працівників кілька “малометражних” прихистків, а в дев’яності роки минулого століття благополучно почив у Бозі. І тепер мешканці будинку займаються хто чим — хтось торгує в супермаркеті, хтось робить землякам ремонти, хтось миє підлогу у лікарняних палатах, хтось ходить вулицями з загостреною шпичкою і прибирає різноманітне сміття. А ще хтось, як я, “корчить із себе інтелігенцію”.

Це вислів мого чоловіка, не мій.

От і дійшли до мене. Бо насправді це я стою на темній кухні з чашкою охололого чаю в руці, коли всі мої домочадці вже поснули. І дивлюся на вікно навпроти. Там горить світло. Жовтий прямокутник штор, темний силует на їхньому фоні. Якийсь низенький, приземкуватий, ніби це мала дитина чи ліліпут. І я знаю, що той “хтось” цієї миті так само уважно дивиться на мене.

Тільки, здається, я трохи не з того почала свою розповідь...