11

Віта і собі поглянула на круту стіну, що піднімалася перед ними. Зрештою, вона не була такою вже стрімкою. І хтось колись навіть витоптав стежку, що вела догори. Якщо люди ходили цим маршрутом, отже там, згори, була якась дорога, чи ще щось, в будь-якому випадку, кудись вони та й потраплять.
— Що ж, це непогана ідея, — сказала вона. — Але знаєш, я боюся висоти…
— Нічого, ти підеш першою, а я за тобою, якщо що, то встигну тебе упіймати!
Віта знічено усміхнулась.
***
Вони підіймались повільно, довго роздивляючись, куди поставити ногу, адже стежкою давно ніхто не користувався, місцями земля осипалася, або заросла колючками, що боляче дряпали руки й ноги.
І все ж більша частина шляху була пройдена. Віта навіть наважилася озирнутись і поглянути на море з висоти. Раптом її душу переповнила радість. Не так від того, що вона подолала свій страх ( хоча й через це також).
А радше через те, що поруч була людина, яка готова була підтримати і підстрахувати її.
— Мій чоловік, якби тут був, сказав би, що я незграбна курка, — раптом вирвалося у неї.
— Чому? Мені здається, ти цілком зграбна.
Вона відчула, що червоніє. Ну так, зараз, коли вона йшла попереду і трохи вище від нього, у Яна перед очима маячила її "п'ята точка", та ще картина…
Мабуть, він більше полюбляє струнких і фігуристих дівчат, які займаються спортом. Як-от покійна Елі…
При згадці про Елі їй стало не по собі. Це ж треба буде якось повідомити її рідних, поліцію. А що, як їх із Яном звинуватять у вбивстві? Ну добре, не у вбивстві, а в ненаданні допомоги… Цікаво, який термін за таке дають?
Раптом її нога зісковзнула, рудуватий грунт посипався донизу.
— Обережніше, — крикнув Ян, підтримуючи її.
Віта випрямилася, глибоко зітхнула, долаючи приступ паніки. Мета вже майже досягнута, вона схопилася рукою за дерево акації, що самотньо росло згори над кручею, трохи приклала зусиль — і ступила на тверду землю.
Перед нею була ґрунтова дорога, далі — кукурудзяне поле. Мирний і звичний краєвид. Десь гудів трактор.
Віта озирнулася до Яна, аби поділитися побаченим, і у неї волосся заворушилося на голові.
Вона побачила, як Ян підковзується на тому ж самому місці, де до того спіткнулася вона, і повисає на руках, вчепившись за якісь корені, що стирчали з землі.
— Яне, тримайся, — вона простягнула руку, лігши животом на землю. Подумала і зачепилася ногою за дерево — десь бачила це, у якомусь фільмі.
Ян однією рукою продовжував триматися за корені, другою — вчепився в її долоню, а ногами намагався намацати твердий ґрунт, проте це не вдавалося. Земля обсипалася й обсипалася з-під ніг.
Віта чула, що в екстремальних умовах у людей може з'явитися сила, якої в звичайному житті вони й близько не мали. Чесно кажучи, вона думала, що це якісь побрехеньки, але тепер переконалася — дива трапляються.
Інакше чим пояснити те, що вона таки піднатужилася й смикнула Яна за руку так сильно, що той зміг підтягнутися й ухопитись рукою за акацію. Тепер уже він і без її допомоги вибрався нагору і сів на землю, важко дихаючи. Віта впала поруч із ним, руки пекло вогнем, вона побачила кров на долонях.
Але вони змогли це зробити!
— А ти казав, що не збираєшся літати, — прошепотіла вона.
— Тепер я готовий повірити у твою чортівню! — не було зрозуміло, чи Ян жартує, чи говорить серйозно. — Але два божества не отримали жертв, як же вони, бідні, будуть далі справлятися зі своєю роботою?
— Ти знаєш, мені якось байдуже до їхніх проблем, — Віта дивилася в небо в блаженно усміхалася.
Як добре бути живою і бачити блакитне небо та сонячні промені…
***
— Ви альпіністи?
На них упала чиясь тінь.
Згори на стежці стояв хлопчик років десяти з велосипедом і здивовано дивився на двох брудних і закривавлених людей, що розпростерлися на землі і тяжко дихали.
— Можна й так сказати, — відповів Ян. — А ти звідки?
— З Нової Непитайлівки, — охоче відповів хлопчик.
— А тут є й Нова, і Стара?
— Ну так, — дитина махнула рукою вниз. — Отам Стара, але в ній ніхто не живе, людей виселили звідти. Бо почав підійматися рівень моря, приїздили вчені і сказали, що незабаром море затопить усе село. Тому всі переїхали до Нової Непитайлівки.
— І нікого там не залишилося? Зовсім?
Малий заперечно похитав головою.
— А ви там були? — спитав він з цікавістю. — Правда, що там печера обвалилася?
— Так, — Віта стрепенулася. — Треба зателефонувати "надзвичайникам"!
— Їх уже викликали, там, кажуть, купа народу, знайшли якогось туриста мертвого. Його в печері завалило!
Очі хлопчика блищали — не кожен день трапляється така надзвичайна подія…
Віта з Яном перезирнулись. На віях у дівчини затремтіли сльози.
— А ви чому на гору дерлися? — поцікавився хлопчик. — Любите гострі відчуття?
— Так там же, над морем, неможливо пройти, — сказала Віта. — Там вода дістає до протилежного берега урвища!
— Ет, стільки там тієї води! Ми одягаємо гумові чоботи та й переходимо. Наступного разу йдіть по воді, не бійтеся. Бо з гори впасти можна!
— Дякуємо, ми це вже зрозуміли, — запевнив Ян.
Треба було якось визволяти машину, добиратися до рятувальників і поліції, розповідати про все, що відбулося, а вони все сиділи і дивилися на море.
А море дивилося на них, сяяло мільйонами іскр і ніби тихенько зітхало...