10

— З тобою точно все гаразд? — Ян торкнувся її чола рукою.
— Ти не думай, у мене немає температури. І нервового шоку також! Просто я мала зразу вам розповісти про цю книгу. Тоді, можливо, Елі б не загинула! Це я винна в її смерті…
— Перестань, — Ян простягнув руку і допоміг їй підвестися. — Пішли до вогню, я просушу одяг, а ти мені все розкажеш.
— До вогню я краще не буду підходити. Але розкажу, без проблем.
Вона взяла свою сумку і перевірила, чи книга на місці.
— Тут написано, що колись давно у цьому селищі був звичай — коли траплялося якесь нещастя — ну там, пошесть, чи стихійне лихо, жителі приносили жертви богам, і ті їм допомагали.
— Ну й що такого, — знизав плечима Ян, викручуючи мокрий светр і розвішуючи його на кущі. — У часи язичництва це було звичайне явище.
— Але тут були не такі боги, принаймні, про ці обряди я прочитала вперше. А я цікавлюся історією й етнографією!
— Он як, що ж то були за божества?
Віта стурбовано дивилася на нього:
— Вони поклонялися чотирьом стихіям: землі, воді, вогню та повітрю. І от, коли траплялася якась біда, з села відправляли привабливих молодих дівчат, аби вони привели сюди випадкових подорожніх.
— А чому саме дівчат?
— Не знаю, можливо, від них жертви не очікували чогось лихого… Одним словом, дівчата приводили сюди чотирьох людей, і кожного приносили в жертву певній стихії. Одного перехожого живцем хоронили в землі, другого — топили в морі, третього — спалювали на багатті…
— Дідько, які жорстокі в них були звичаї! — Ян стріпнув волоссям, що вже підсохло. — Але ти думаєш…
— Так, це не може бути випадковим збігом. Дивись сюди — Свята завалило землею в катакомбах, Елі потонула. Я мало не згоріла…
— Але ж ти залишилася жива!
— Дякуючи твоїй швидкій реакції, — Віта подмухала на обпечені долоні.  — Але тепер тобі загрожує небезпека від четвертої стихії.
— Повітря? — він скептично посміхнувся. — Я ж не збираюся летіти на літаку, що мені може загрожувати?
— Я думаю, — повільно сказала Віта, — можливо, якщо зі мною у них нічого не вийшло, то вони нас відпустять…
— Хто вони?
— Не знаю… Духи колишніх жителів?
— Віто, у тебе просто багата уява. Немає тут ніяких духів. І все, що з нами трапилося — просто випадковість і нічого більше.
Він говорив підкреслено бадьоро, проте дівчина бачила, що, скоріше за все, її супутник перш за все бажає переконати самого себе, а вже потім — її.
***
— Добре, а як ми будемо звідси вибиратися?
Вогонь догорів, Ян знову одягнувся, і вони готові були рушати далі.
Смужка піску вздовж узбережжя ще більше звузилася, і хвилі вже досягали протилежної стіни урвища. Треба було йти по воді.
— Мабуть, немає сенсу добиратися туди, там пляж закінчується, і починається море, — сказав Ян. — Тільки ноги намочимо, і все одно будемо повертатися.
— Але щодо робити? Ми тут, у цій Непитайлівці, як миші в мишоловці…
— У мене є одна ідея, — і він підняв голову догори.