9

— Елі далеко запливла, тобі не здається? — Ян стривожено поглядав на фігурку у червоному купальнику, що миготів посеред білих "баранчиків" хвиль.
— Я думаю, що вона чудово плаває, — похмуро відповіла Віта.
І цієї ж миті обоє схопилися на ноги. Вони помітили дивну картину. У морі поряд із Елі, що пливла вже до берега, з'явився невеликий вир, який все більше закручувався, втягуючи до своїх глибин усе, що траплялося на шляху.
— Що це в біса таке?
Ян схопився, скинув кросівки і як був, одягнений, шубовснув у воду.
— Яне! — Віта бігала по берегу і махала руками. — Обережно, бо воно затягне і тебе!
Тим часом Елі змахнула руками і занурилася під воду.
Так, ніби її щось потягнуло униз.
Більше вона не виринула на поверхню.
І вир відразу почав зменшуватися, поки не зник зовсім.
Якраз на той час Ян доплив до місця, де пішла під воду Елі. Він озирався навколо, потім пірнув.
Віта, стиснувши кулаки так, що аж нігті впилися в тіло, вдивлялася в безмежний морський простір. Ще ніколи вона не відчувала себе такою самотньою і маленькою в порівнянні з загрозливою стихією.
А що, коли Ян не випірне? Що вона робитиме тут одна?
Але голова Яна швидко з'явилася на поверхні. Розмашисто рухаючи руками, він плив до берега.
Вибрів, мокрий, як хлющ, із одягу стікали струмки води.
— Вона потонула? — цокаючи зубами від страху, спитала Віта.
Ян мовчки кивнув. Його губи так само цокотіли, але від холоду. Раптом набігли хмари, дмухнув холодний вітер.
— То була якась тварина, — припустила Віта. — Якийсь хижак потягнув її під воду…
— Я вперше чую, щоб у Чорному морі жили підводні хижаки, — похитав головою Ян. — Може, в неї просто звело ногу судомою?
— А вир? Ти його бачив?
Ян мовчки кивнув.
— Я не побачив її тіла, але так не могло бути. Вона повинна була лежати на дні, і я б витягнув її… Хіба що її затягло у якусь підводну течію.
— Так, мабуть, то була така течія, я чула, що через те люди часто тонуть, — Віта вже трохи взяла себе в руки. — Тобі треба зігрітися і просушити одяг. Давай розпалимо вогонь.
Вона швидко наламала гілля чагарників, склала в купку просто на піску. Тоді дістала з сумочки запальничку.
— Я кинула курити, а запальничку досі ношу з собою, — усміхнулася крізь сльози. — Так, зараз ще паперу підкладу…
З паперу в неї в сумці був лише паспорт і та сама книга. Хвильку подумавши, вона відірвала сторінку з кінця і, зіжмакавши, примостила серед хмизу. Клацнула запальничкою.
І тут сталося щось дивне.
Вона навіть не зрозуміла, що з нею відбулося. Тільки на обличчя пахнуло жаром і щось з силою штовхнуло її вбік, аж дівчина впала і покотилася по піску.
Отямилася, лежачи на спині і приголомшено витріщаючись в затягнене хмарами небо.
Над нею схилився Ян, його мокре волосся стирчало врізнобіч.
— Що це було?
Пахло смаленим, Віта потрясла головою і піднялася на лікті.
— Нічого страшного. В тебе трохи волосся обгоріло, але в цілому ми відбулися легким переляком.
Віта поглянула у бік вогнища, яке перед цим розпалювала. Воно горіло рівним високим полум'ям, а крім того палало ще кілька кущів, які знаходилися на тому місці, де дівчина тільки що стояла.
— У тебе в руках вибухнула запальничка, — пояснив Ян.  — Я встиг тебе відштовхнути від вогню, хоча, здається, руки ти трохи попекла.
Тільки тут Віта відчула біль у долонях. Підняла руки і поглянула на кілька червоних плям від опіків.
— Ну, це я ще легко відбулася, — пробурмотіла вона. — Треба було передбачити, що наступною жертвою буде жертва вогню...