8

— Гей, Віто, я ж казав збудити мене о першій!
— Вибач, Яне, я зачиталася…
За вікном починало сіріти, коли Віта перегорнула останню сторінку.
— Ну що ж, уже трохи видніше, не будемо гаяти часу…
Він повернув ключ у замку запалювання. На своєму сидінні завовтузилася, потягаючись, Елі.
— Який гарний схід сонця над морем! — життєрадісно сказала вона.
Віті чомусь стало образливо, що от вони потрапили в халепу, невідомо, що зі Святом, а ця краля радіє красивому краєвиду.
 — Ненавиджу позитивних людей, — пробурмотіла Віта.
— Чому? — Елі усміхалася.
— Бо вони нещирі.
— Може, хтось із них і нещирий, але не я. Я просто живу кожен день так, неначе він для мене останній…
— Це все тільки банальні фрази, — не здавалася Віта, — шаблонні і затягані до дірок!
— Дівчата, не сваріться, — примирливо сказав Ян. — Скоро ми виберемося звідси, і все буде добре. Згадуватимемо цю пригоду просто, як невеличкий екстрим.
— Твої слова б та й до Бога, — Віта дивилася на вулицю, що пропливала за вікном. При світлі тут не було вже нічого містичного й таємничого. Просто село, яке чомусь залишили жителі. Тепер вони бачили, що будинки були нежилі. Забиті дошками вікна, замки на дверях, бур'яни попід тинами… Сумна картина. Але ж хтось тут все ще жив, до когось приїздила Рада…
— А дівчину ти не зустрів? — поцікавилася Віта.
— Ні, вона як крізь землю провалилася, — знизав плечима Ян.
— Ну й нехай, то її проблеми. Нам треба чимскоріше дістатися до цивілізації…
Чим далі вони їхали, тим ближче до будинків з правого боку дороги підступало море. І через якийсь час вони побачили замість колишніх осель лише руїни. Морські хвилі зробили свою справу, поступово забираючи те, що створили руки людини.
А ліворуч рівень ґрунту все піднімався, переходячи в урвище, поросле чагарником. Дорога ставала все гіршою, на ній траплялися ями й вибоїни, на котрих автівку аж підкидало.
З одного боку море, з другого  - крута глиниста стіна, за якою нічого не було видно. Зрештою дорога просто закінчилася. Вірніше, закінчився асфальт, а далі був просто пляж — вузенька стрічка піску між урвищем і морем.
— Далі підемо пішки, — Ян з жалем поглянув на свою улюбленицю  КIA. — Я думаю, як дорогу розчистять, ми повернемося й заберемо машину.
— Почекай, — Елі спинилася. — Я хочу скупатися.
— Нам треба поспішати…
— Куди? Я не знаю, куди ми йдемо і скільки ще доведеться човпати по цій спеці. Я звикла приймати душ двічі на день, і не готова ходити брудною!
— Добре, йди купайся, — дозволив Ян. — А ми тебе почекаємо тут. — Віто, може ти теж хочеш прийняти водні процедури?
— Ні, дякую, — односкладно відповіла бібліотекарка. Вона досі переварювала в голові те, що прочитала цієї ночі у старій книзі…