7

Дівчата сиділи в автомобілі мовчки, кожна поринувши у власні роздуми. Вони були занадто різними, тож тем для спільних розмов не могли відшукати.
Віта думала про те, що зовсім не так  уявляла собі поїздку на відпочинок. Думала, що сидітиме в шезлонзі з келихом вина і тарілкою фруктів та продумуватиме фабулу майбутнього роману. Хто ж міг подумати, що вони застрягнуть отак у якійсь Богом забутій глухомані і не знатимуть, як із неї вибратися…
Раптом автівка здригнулася раз, другий… Це виглядало так, неначе двигун вирішив завестися сам по собі, а машина — вирушити в подорож без водія. Хоча звичного гудіння вона не почула, лише легку вібрацію в усьому тілі. Потім все стихло.
— Що це було? — очі Віти зустрілися з розширеними від страху очима Елі.
— Я не знаю… Може, землетрус, — невпевнено відказала Віта.
— То треба вийти з машини, поки нас тут не привалило, — вхопила її за руку настрашена модель.
Віта могла б заперечити, що тут, на відкритому місці, їм нічого не загрожує, але їй і самій захотілося на свіже повітря. Обидві хутко вийшли з машини і почали прислухатися, чи нічого підозрілого більше не станеться.
Та всюди панувала тиша, лише шумів морський прибій за будинками села, яскраво сяяли зорі, а з-за крони високої тополі виглядав повний місяць.
— Ой, там хтось іде, — Елі схопила Віту за руку.
Та лихоманково шукала в кишені хоч якусь зброю, знайшла в'язку ключів і затисла в кулаці.
"Буду бити ключем по очах", — згадала бозна-де почуту пораду з самозахисту.
Але битися ні з ким не довелося.
Бо темряву розсік промінь ліхтаря, і злякані дівчата з полегшенням зітхнули, упізнавши знайому кремезну фігуру Яна.
— А Свят де? — стурбовано спитала Віта. Тільки зараз вона помітила, що Ян виглядав дивно. Його руки були брудні, на правій щоці теж відбилася пасмуга багнюки. Холоша джинсів порвана.
— Я не знаю, — сказав Ян після короткої паузи. — Він був зі мною, потім я відійшов ненадовго, а хлопець тим часом зник. Тоді стався землетрус, чи хтозна що воно було. Земля загуділа, все задрижало, а тоді завалився вхід у катакомби.
— А якщо Свят був там? І його завалило? — Віта заметушилася, шукаючи свій мобільний, хоча користі від нього було небагато, хіба що в якості ліхтарика можна було застосовувати.
— Якщо він там, — Ян знову помовчав, ніби підбираючи вірні слова, — то ми його самі не витягнемо. Я пробував, нічого не вийшло. Там величезна купа землі і каменів, треба  принаймні бульдозер, аби те все розгребти…
— То поїдемо швидше на шосе! — Елі кинулася до машини. — Будемо вертатися назад, там же було якесь село перед тією розвилкою. Покличемо людей на допомогу!
— Я якраз про це й думав, — Ян потер рукою обличчя, ще більше розмастивши по ньому піт і бруд. — Але дорогу теж засипало, туди нам тепер шляху немає.
— Що ж робити? — Віта благально дивилася на нього.
— Я думаю, тут має бути ще якась дорога, інший виїзд. Але в темряві ми її не знайдемо. Треба дочекатися ранку. Потім будемо добиратися до найближчого населеного пункту і викликати рятувальників.
Дівчата погодилися, що іншого виходу й справді немає.
— Нам треба відпочити, — скомандував Ян. — Тільки спати будемо по черзі… про всяк випадок.
— Ти думаєш, тут хтось є? — злякано озирнулася Елі.
— Я нічого не думаю. Просто так заведено робити в незнайомому місці і невизначених обставинах.
— Я можу почергувати першою, — запропонувала Віта.
Все одно вона відчувала, що не зможе заснути.
— Добре, — погодився Ян. — Давай ти чергуватимеш до першої ночі, а потім збудиш мене.
Вони зачинилися в машині. Обмежений простір і звична обстановка трохи заспокоювали нерви. Дістали припаси, в кого що залишилося. Було негусто — пачка сухариків, кілька яблук, шоколадка і неповна пляшка води. Але й це краще, ніж нічого.
Після вечері Ян і Елі відкинулися кожен на своє сидіння і заплющили очі. Спали, чи ні, чи тільки вдавали сплячих.
А Віта вирішила почитати. Вона мала свій життєвий девіз: "В кожній незрозумілій ситуації читай".
Але читати було зовсім нічого. Інтернет відсутній, книг чи журналів вона з собою не брала.
І тут дівчина згадала про "Историю селения Непитайловка", яка лежала зараз у неї в сумці.
Діставши книгу, вона піднесла її до світла ліхтарика і, повільно розбираючи старий, пожовклий шрифт, почала читати…