6

Колись затишним приміщенням справді немов прокотився ураган. Деякі шафи були перекинуті, книги та журнали встеляли підлогу.
Проте Ян відразу побачив те, що вони шукали —  телефонний апарат висів на стіні в глибині кімнати, поряд із стендом “Література рідного краю”, на якому дивним чином залишилася одна книга. Вона й привернула увагу Віти. Дівчина завжди цікавилася рідкісною літературою, а ця книга виглядала дуже старою. Вона відкрила титульну сторінку і поглянула на рік випуску: 1924.
“История селения Непитайловка” було надруковано на обкладинці.
Ян підняв слухавку і мить уважно прислухався, потім натиснув на важіль — раз, вдруге. Ніякої відповіді. Тільки тиша.
 — Телефон не працює, — резюмував він. — Щось мені ця вся історія не подобається. Давайте повертатися назад.
 — А може, зайти в якусь хату і попросити дозволу зателефонувати від них, — запропонувала Елі.
Але скільки вони не ходили попід парканами та дворами, двері скрізь були міцно зачинені, і жодної реакції на їхні вигуки та прохання відчинити не було. Здавалося, село усе вимерло, в ньому не лишилося жодної живої істоти.
 — Повертаємося до автівки, — скомандував Ян. — Будемо дорогою розбиратися, що і як.
Коли Віта сідала до машини, то тільки тут збагнула, що щось тримає в руках. Виявляється, вона автоматично прихопила з бібліотеки ту стару книгу...Ну вже не буде заносити її назад. Якщо що, то бібліотекарі будуть думати, що грабіжники її забрали.
Вони розвернулися і поїхали назад. А коли праворуч вималювалися ті самі дивні катакомби, Ян зупинив машину.
 — Нехай усіх мешканців десь чорти носять, — сказав він, — але Рада вийшла тут, значить, десь має бути будинок з людьми. До того ж мені кортить розказати їй усе, що я про неї думаю. Ми вирішили їй допомогти, а вона отак тупо взяла й покинула нас…
 — Ми залишимося в машині, — промовила Елі. — Правда, Віто? Це село мені не подобається, не хочу більше спотикатися під чужими парканами. Та й взагалі, поїхали назад на шосе! Там, може, вже нагодилися рятувальники і прибрали дерево з дороги…
 — Поїдемо, але спочатку я хочу знайти дівчину і вияснити, що за чортівщина коїться з цією Непитайлівкою! — Ян рішуче підняв підборіддя. — Святе, ти зі мною?
 — Так, звичайно, — насправді хлопцеві зовсім не хотілося блукати в темряві, краще було б дійсно вибиратися на шосе, проте він не хотів здатися боягузом. Особливо на фоні відчайдушного Яна.
 — Ну тоді ходімо. Прочешемо найближчі будинки, десь же вона має ховатися…
 — А може вона… того… у якійсь банді? Завела нас у пастку.
 — Ага, і бандити вирізали все село, — засміявся Ян. — Ти надивився різних нетфлісівських фільмів, от і все. Насправді розгадка лежить десь на поверхні, і я хочу її знати!
Вони йшли темною вулицею, світили ліхтариком навсібіч і голосно гукали Раду. Але результату ці пошуки не мали. В жодному будинку не засвітився вогник, ніде не чулося жодного звуку, окрім рівномірного шелесту прибою.
 — Почекай, здається, я щось побачив, — насторожився Ян. — Он там, за тим високим парканом, ніби хтось пробіг. Давай ти стій тут, щоб він не проскочив повз, а я обійду з того боку!
 — А якщо я побачу ту людину, що мені робити? Не маю ніякої зброї, — розвів руками Свят, — і в різних єдиноборствах не сильний…
 — Тоді гукай мене, я вже знатиму що робити, — чоловік загрозливо поворушив могутніми біцепсами. — Зрозумів? Стоїш, дивишся, коли бачиш щось підозріле — кличеш мене.
 — Та зрозумів, — Святові не дуже сподобалась така перспектива, але сперечатися він не став.
Стояв, уважно вдивляючись у темні силуети будинків і дерев, і йому постійно здавалося, що десь за краєм його поля зору хтось ворушиться, але варто було обернутися — і виявлялося, що там нікого немає.
Вогник Янового ліхтаря обігнув паркан і миготів уже десь з протилежного боку вулиці. Судячи з усього, його пошуки теж не увінчалися успіхом.
Свят уже втомився напружувати зір, він просто стояв і дивився на небо. Зірки тут були надзвичайно великі, яскраві, а прямо з-за даху найближчого до нього будинку випливав величезний помаранчевого кольору повний місяць.
Це було таке заворожуюче видовище, що Свят на якусь хвилину забув, де знаходиться і що має робити.
І саме тоді хтось узяв його за руку.
 — Ходи за мною, — тихо прошепотів на вухо дівочий голос.
 — Рада?
Її долоня лягла йому на уста:
 — Тихо, маю до тебе розмову. Давай зайдемо ось сюди.
І вона з дивною для такої тендітної істоти силою смикнула його за руку — в бік темного провалля катакомб...