4

Зважаючи на всі перипетії, з якими розпочалася їхня мандрівка, кордон Одеської області наші мандрівники пересікли вже, коли почало смеркатися. А невдовзі ще й туман спустився на землю, закутавши все навколо, немов волога марля, за якою розмивалося світло ліхтарів та приглушувалися звуки.
Свят трохи засмутився, адже він так очікував, що незабаром на виднокраї побачить море. Розум підказував, що немає різниці — сьогодні чи завтра. Але дитяче бажання дива змушувало уважно вглядатися в сиву стіну за вікном автівки — раптом туман десь на хвильку розійдеться?
І тут Ян сказав:
— Он якась дівчина "голосує". Будемо підбирати?
— У нас тут місця мало, — невдоволено сказала Віта.
— Але якось негарно кидати людину на дорозі, тим більше, що тут рідко їздять машини, — Ян потарабанив пальцями по керму.
— До речі, так, нам за останні півгодини не зустрілося жодної автівки, — здивувалася Елі. — Може, ми збилися з дороги?
— Та ні, — водій поглянув на увімкнений навігатор. — Рухаємося правильно, тут просто мало населених пунктів. В основному, санаторії, бази відпочинку, а в цю пору курортний сезон уже закінчується. То спиняємося?
І, не чекаючи заперечень, вдарив по гальмах. Поки вони говорили, то жіночий силует вже встиг залишитися трохи позаду. Але, побачивши, що машина спинилася, незнайомка швиденько підбігла до неї. Свят встиг розгледіти, що це зовсім молода дівчина, можливо, його віку. Вона була вдягнута в чорні джинси і такого ж кольору футболку, на яку накинула чорну джинсову куртку. Темне довге волосся, випрямлене за нинішньою інстаграмною модою, падало до середини спини.
— Добрий вечір! — трохи задихано після бігу привіталася "автостопниця". — До Непитайлівки підвезете?
— А де це? — Ян дістав з "бардачка" паперову карту. Був упевнений, що навігатор навігатором, а старі довідники надійніші. — Ми не місцеві, взагалі-то.
— А куди їдете? — дівчина, здавалося, не відчувала жодного занепокоєння від того, що була одна на дорозі, поряд з автівкою із незнайомими чоловіками.
— До "Райдужного"...
— О, то це по дорозі. Ще проїхати кілометрів двадцять, а там до "Райдужного" дорога піде прямо, а на Непитайлівку буде поворот. Я заплачу, скільки скажете…
— Та сідай вже, — махнув рукою Ян. — Святе, посунься там трохи до Віти.
Хлопець так і зробив, і чорноволоса незнайомка легко, як вивірка, ковзнула всередину салону.
— Мене Рада звуть, — відрекомендувалася вона. — Я студентка, от добираюся додому з навчання.
Свят дивився на неї і не міг зрозуміти, що в дівчині не так. Ніби симпатична, розкута, усміхнулася до нього, як до старого знайомого...
А, от воно що! При ній зовсім не було речей. Він ще ніколи не бачив студента чи студентки, котрі б їхали додому з порожніми руками. Завжди везли сумки, валізи, або хоча б пакет, в який були спаковані ті самі порожні сумки, банки та судочки. А в цієї Ради не було навіть маленької жіночої сумочки на плечі.
— Гарне ім'я! — сказала Елі, напівобернувшись до них. — Ти циганка?
— Ні, — дівчина знизала плечима. — Просто батьки так назвали…
Тим часом автівка плавно рухалася в напрямку того самого повороту, про який попередила Рада. Туман навколо ще більше згустився, вздовж узбіччя стовбурчилися якісь чагарники чи то сухі бур'яни, і Святу здалося на мить, що він потрапив до якогось іншого, потойбічного світу.
Потім це відчуття ще посилилося, адже з правого боку дороги з'явилося щось схоже на високий пагорб, обриси якого губилися в темряві.
— Це курган, — охоче взяла на себе роль екскурсовода Рада. — Тут колись місцеві мешканці приносили жертви богам. А он і поворот до мого села...
— Що за фігня? — Ян вилаявся, і водночас машина різко зупинилася. Свят задер шию, щоб поглянути, що стало причиною такої реакції водія.
Виявилося, що якраз навпроти повороту, де виднівся старий цементний постамент з металевими літерами "Непитайлівка", поперек дороги лежало дерево. Чому воно впало, адже зовсім не було вітру? Хіба, просто від старості, прийшов його час, то й звалилося… Добре, що не на їхню машину.
— Щось нам сьогодні вкрай не щастить, — пробурчав Ян. — І ми ж його не приберемо, тут спеціальна техніка потрібна...
— Може, викликати МЧС-ників? — запропонувала Віта.
Елі дістала телефон:
— А який номер? 101? Ой, зв'язку немає…
— Тут низовина, а ще курган глушить сигнал, — охоче пояснила Рада.  
— Але що ж робити? — Янові раптом прийшла в голову рятівна думка. — А у вашому селі зв'язок є?
— Та ніби був, — дівчина знизала плечима.
— То ми звернемо зараз у цю Непитайлівку, і спробуємо звідти дозвонитися до рятувальників, аби прибрали те кляте дерево. Ніхто не проти?
Звичайно, заперечувати пасажири KIA не стали. Адже іншого виходу в них не було. Навіть інструментів, щоб розрубати ту кляту деревину на шматочки і прибрати з дороги, вони не мали.
Тому Ян розвернув автівку, і вона рушила по розбитому асфальту в напрямку невідомої їм Непитайлівки.