7

— Ти хочеш, щоб я написала книгу? — ідея Макса дуже здивувала його дружину. — Та в мене не вийде!

 — Ти не дізнаєшся, поки не спробуєш…

 — А про що?  — Юля все ще недовірливо хитала головою. 

 — Пам’ятаєш, як ти розповідала мені про різних чарівних істот, які живуть у наших горах? Про мавок, щезників, чугайстра, босарок? Мені здається, з цього могла б вийти дуже цікава історія. Адже ти…

Він хотів сказати “ти особисто з ними всіма знайома”, але не наважився це зробити.

 — Що я?

 — Ти дуже талановита! Я в тебе вірю! І заняття письменництвом — це якраз чудова можливість реалізувати себе і водночас не віддалитися від нас із сином. Подумай — як Назарчик буде пишатися тим, що  його мама — відома письменниця!

Останній доказ виявився найбільш вагомим для Юлі.

 — Ну добре, я спробую, — не дуже впевнено промовила вона. — Але спершу треба промоніторити твори інших письменників, подивитися, як і  про що вони пишуть. Бо я не хочу виглядати, як біла ворона.

 — Звичайно, — погодився Макс. — Якщо в тебе виникне бажання пройти якісь курси чи тренінги для письменників-початківців, я за все заплачу.

 — Добре, там подивимось…

***

Несподівано для Макса ( та й для самої себе) Юля дійсно загорілася своєю новою книгою. Вона довгий час сиділа в інтернеті, перечитувала твори популярних авторів, укладала якісь плани та схеми.

Макс із сином у такі години ходили навшпиньках, щоб не завадити вередливій письменницькій музі.

Потім Юля таємниче сказала, що почала роботу над своїм романом. З цієї нагоди Макс запросив дружину до ресторану… до того самого, де відбулося колись їхнє перше побачення. Він очікував, що вона пригадає, як майже десять років тому захоплювалася краєвидом вечірнього міста та тим, як близько знаходиться небо. Але зараз Юлю більше цікавив її телефон, ніж вид із вікна. Вона без кінця робила селфі, фотографувала страви, які їм приніс офіціант, і все виставляла в Інстаграм.

 — А цим обов’язково займатися цілий вечір? — обережно поцікавився Макс.

 — Звичайно, я ж тепер письменник, творча людина. Маю регулярно робити дописи і викладати фото, щоб приваблювати нових читачів. Давай разом  сфотографуємось! 

Через кілька тижнів Юля показала йому  рукопис свого роману. Ще незакінчений, але, як вона стверджувала, уривки, викладені в соцмережах, викликали в читачів справжнісінький фурор, і всі вони навперебій обіцяли придбати книгу, коли та побачить світ.

Макс гортав сторінки, і його брови все вище підіймалися на лоба:

 — Сонце, ти ж здається, збиралася писати про жителів нашого, карпатського потайсвіту? А твій роман називається “Принцеса для короля драконів”...

 — Максе, ти нічого не розумієш! Ніхто не захоче читати про чортів чи вовкулаків, вони не модні! Я тут підписалася на одну досвідчену письменницю, так вона сказала, що для читачок головне — поставити себе на місце героїні. Всім подобаються дракони. І всі хочуть бути принцесами! Тож таку книгу будуть купувати….

 — Юль, але про драконів пишуть усі, кому не лінь…

 — У мене буде особлива книга!І взагалі, я ж не вчу тебе, як  робити фото, так і ти не вирішуй за мене, про кого мені писати!

Макс тільки головою похитав і повернув їй рукопис. Кілька днів вони провели у мовчанні — ні, ображеного бойкоту з чийогось боку не було, але разом із тим кожен із подружжя відчував незручність, що їхні думки про творчість виявилися кардинально різними.

Але свою книгу Юля  швиденько завершила і відправила у видавництво, а вже за кілька днів підписала контракт на публікацію “неймовірного любовного фентезі”.

І відразу ж, на замовлення видавців, сіла писати “Принцесу-2”

Робота кипіла, а Макс почував себе самотнім, і вже не радий був, що підкинув дружині ідею щодо написання книги…

***

Так і потекло їхнє життя, як річка в усталеному руслі — Макс фотографував, Юля писала роман за романом, Назар ходив до школи…

Наближалася десята річниця їхнього весілля.

І от з самого ранку  чоловік підійшов до Юлі, яка готувала сніданок, і прошепотів їй на вухо:

 — Я хочу зробити тобі незвичайний подарунок.

 Молода жінка витерла сльози, що навернулися їй на очі… ні, не від такої інтригуючої новини, а всього лише від нарізання цибулі.

 — Це цікаво, — сказала, перебуваючи думками наче і тут, і разом з тим десь далеко.

 — Заплющ, будь ласка очі!

Коли Юля слухняно виконала його прохання, він швиденько дістав із кишені невеличкий пакетик, і застебнув на шиї дружини срібний ланцюжок. Його серце при цьому калатало так, немовби він щойно пробіг стометрівку на швидкість.

 — Що це? — вона піднесла ближче до очей невеличкий кулончик у вигляді крил.

Так, це була та ж сама прикраса, яку колись Макс у неї таємно забрав. Він дивився на дружину, затамувавши подих, намагаючись вловити ту мить, коли Юля перетвориться на  дівчину, у яку він свого часу до безтями закохався — на таємничу і волелюбну повітрулю, яка здатна своїм танцем  розворушити чию завгодно душу. Ту, яка літає з південним вітром і розмовляє з квітами та птахами…

Йому здалося, що в її очах замиготіли ті самі золотаві іскорки, схожі на промені сонця, що пробиваються крізь густе верховіття дерев.

Ще мить, ще трохи — і вона знову стане сама собою…

***

Юля торкнулася рукою ланцюжка і ввічливо посміхнулася:

 — Дякую, він дуже милий, — промовила вона. — Але, здається, ти обіцяв подарувати мені мультиварку…