3

Вона не сказала ні “так”, ані “ні”.

Лише “я подумаю”. 

Максу подобалося в Юлі усе, окрім її таємничих зникнень. Вона могла жити в нього по кілька днів, куховарити, прибирати, разом з ним ходити по магазинах і вибирати милі дрібнички для їхнього спільного ( принаймні, Максу хотілося в це вірити) дому… А потім несподівано зібратися і кудись піти, сказавши: “Не сумуй, я скоро повернуся!”

У такі дні він мучився роздумами, де вона і з ким. Може, він у неї не один? Якби ж хоч вона мобільний з собою брала! Але новенький телефон, який він купив Юлі у подарунок наступного дня після їхнього побачення в ресторані, вона залишала вдома. Як і всі свої речі. Ішла й не брала з собою зовсім нічого.

Могла бути відсутньою кілька годин, а іноді —  кілька днів. І увесь той час Макс не спроможний був нічого робити, він страждав від ревнощів і того, що все його життя в нього під контролем, але кохану дівчину він контролювати не може…

Не раз і не два намагався розпитувати, куди вона йде.

 — До сестер, — відповіла одного разу Юля. Досі хіба загадково посміхалась, а тепер вирішила трохи привідкрити завісу таємниці. І це його несказанно потішило.

 — А може, й я піду з тобою? Познайомлюся з твоєю ріднею. Ти ж уже знайома з моїми батьками…

Вони й справді вже встигли побувати на сімейному святі з нагоди річниці весілля Максових батьків, і Юля їм сподобалась, про що мама й заявила синові в телефонній розмові. Так і сказала: “Хороша дівчина, тримайся за неї”.

І він вирішив триматися. Чи, вірніше, сам тримати.

 — У тебе класні батьки, — усміхнулася Юля, показавши низку білих зубів.

 — Може, настав час і для мого знайомства з твоїми татом і мамою?

 — У мене немає матері, — Юля знизала плечима.

 — Вибач, я не знав... А батько?

 — Батько є. Він — Південний вітер.

 — Що? — Макс не зрозумів. Прийшли на згадку позивні військових, якісь шпигунські романи. Можливо, через те вона й не розповідає нічого про свою сім’ю? Може, її батько розвідник?

 — Ну, вітер, — вона вказала на дерева за вікном, які гойдалися під рвучкими поривами вітровію. — Коли буває в наших краях, ми з сестрами навідуємо його.

 — А-а-а, — Максу було ясно тільки те, що нічого не ясно. — То, може, й я його навідаю разом  із тобою?

 — Давай потім, іншим разом, — вона підійшла, обійняла його за шию, винувато зазирнула у вічі. — Я скажу, коли буде можна.

 — Ну добре, йди. Тільки постарайся повернутися швидше, бо мені дуже самотньо без тебе!

 — Мені теж, — вона легенько торкнулася губами його щоки. — Не сумуй. Ти ж знаєш, я завжди повертаюся…

***

Але коли вона пішла, в його голову почали закрадатися сумніви.

Що це за “діти південного вітру”? Колись, у шістдесятих роках минулого століття, існував молодіжний рух хіпі, то вони називали себе “дітьми квітів”. Можливо, це щось подібне?

А раптом Юлю заманили до секти, використовують у своїх цілях якісь пройдисвіти?

У нього аж все похололо всередині. Відкрив ноутбук, хутко ввів у пошуковик “діти південного вітру” — Гугл запропонував йому якісь статті про погоду та спробував продати однойменний дитячий вігвам. Написав “донька вітру” — і отримав посилання на дитячі казки та розповідь про квітку, що росте у Криму. Ніякої секти чи субкультури з такою назвою відшукати не вдалося.

Але несподівано його увагу привернуло ще одне рекламне оголошення, яке чомусь затесалося поміж “погодних” новин. 

“Білий маг та психолог Владлен допоможе вам вирішити усі ваші проблеми. Непорозуміння в сім’ї? Ваші рідні потрапили у залежність до когось або чогось? Мають шкідливі звички? Звертайтеся, я обов’язково вам допоможу”, — прочитав хлопець. 

У будь-який інший день поєднання слів “маг” та “психолог” здалося б йому чимось дивним, на зразок солоного цукру.

Але сьогодні Макс уже так себе накрутив, що вхопився за це оголошення, немов за рятівну соломинку Не довго думаючи, він узяв мобільний та набрав номер, вказаний наприкінці допису...