7.Не дивись у дзеркало

Велика стрілка годинника застигла на позначці 11, а маленька впритул наблизилася до 12. Я клацнула запальничкою, і з третього разу таки запалила декоративну свічку, куплену десь на розпродажі. Вона була зроблена у вигляді симпатичного купідончика. 

Поставила її на поличку поряд із дзеркалом і почала спостерігати за тим, як ледь-ледь коливається полум'я там, у Задзеркаллі. На своє відображення мені було дивитися страшнувато. 

Пригадала, як колись, ще у школі, ми з подружками вирішили поворожити на Водохреща. Так само, як зараз, запалили свічку, але тоді в нас були два дзеркала, поставлені так, що вони утворювали коридор. Коли довго дивитися вздовж того коридору, осяяяного відблиском вогню, починало паморочиться в голові. І якоїсь миті виникало стійке враження, що в глибині коридору хтось з'являється і рухається в напрямку до тебе, все ближче й ближче…

Тоді я не витримала, заплющила очі і з вереском відскочила від дзеркала. А моя подружка Віка виявилася більш сміливою і потім довго розповідала, що бачила у дзеркалі хлопця, з яким хотіла зустрічатися. 

Я скосила очі на годинник і побачила, що вже рівно дванадцята. Треба все-таки зробити те, що радила мені Марина. Тягнути вже немає куди.

Шкода, що подруга не захотіла залишитися зі мною і бути присутньою при цьому ритуалі. Вірніше, вона сказала, що в її присутності дух дзеркала до мене не з'явиться. Я маю бути сама, щоб побачити цю істоту. 

Тож я підвела очі і зустрілася ними з поглядом свого відображення. Мені здалося, що нічого незвичного у ньому не було, хіба що трохи розширені зіниці. Але це цілком могло бути наслідком хвилювання, яке заволоділо мною.

Я покрутила головою, і відображення зробило те ж саме. Підняла руку і торкнулася нею до дзеркала. З іншого боку скла побачила таку ж саму руку, з такою ж тоненькою золотою каблучкою і рожевим лаком на нігтях. 

— Це все маячня, — вирвалося у мене з полегшенням. — Марина мене розвела, обдурила! Тепер сидить вдома і сміється! 

І раптом моє відображення, не відриваючи руки від дзеркала, заперечно похитало головою. 

Це трапилося так несподівано, що я відскочила назад, немов ужалена. А відображення залишилося стояти на місці. Воно більше не повторювало мої рухи. Хоча залишалося точною копією мене самої. 

— Ти хто? — більш дурного питання  важко було сподіватися, але в критичних ситуаціях я часто поводилася безґлуздо. Істота із дзеркала  ледь-ледь знизала плечима, продовжуючи уважно дивитися на мене. 

— Ти не можеш говорити? Тоді я буду задавати тобі питання, а ти відповідай жестами "так" чи "ні"...

Чесно кажучи, мені було страшнувато, але рішучості додавала надія, що я зможу нарешті владнати ситуацію з Владом. 

Відображення повільно кивнуло і ледь помітна усмішка торкнула його губи. Було дивно дивитися на себе ніби збоку, хоча я й розуміла, що то зовсім не я. Лише моя подоба, подвійник чи як воно там називалося в фантастичних фільмах? 

— Це ти вигнала Вадима і Руслана? 

Кивок "так".

— Навіщо? Ой, вибач… Ти, мабуть, хотіла мені допомогти? 

Знову "так". 

— Невже ти хочеш, щоб я завжди була одна? 

Моє відображення цього разу не відповіло ні "так", ні "ні". Лише підняло руку і вказало пальцем на себе.

— Маєш на увазі, з тобою я не самотня?

Кивок "так". 

— Але ти може, хочеш жити якимось власним життям, а не сидіти тут, у дзеркалі? 

Вона заперечно похитала головою.

— Ти жива?

Вона стояла непорушно.

— Чи мертва? 

Голова повільно хитнулася вліво-вправо: "ні". 

— Тоді ти маєш бажати вибратися з цього дзеркала. Ну справді, тут же нудно сидіти. Он Руслан посидів трохи, то аж посивів. 

Відображення взялося обома руками за шию.

— Шкодуєш, що не задушила його? 

Кивок "так". 

— Ну і що мені з тобою робити? 

Я зітхнула.

Вона стояла непорушно. 

— Послухай,  — сказала я — може тебе колись образив якийсь чоловік? 

Я побачила на її обличчі скептичну посмішку. Вона повільно похитала головою. 

— А ти коли-небудь когось любила? — мене стало брати зло на цю вперту істоту.

Кивок "так".

— От, ну ти тоді мене зрозумієш. Я дуже його кохаю, хоч він і не ідеальний. Але я ж теж не ідеальна. У мене багато недоліків…

Вона заперечно похитала головою.

— Ну, ти мені лестиш, але не в цьому справа… Якщо ти любила якогось хлопця, то тоді…

Знову жест "ні".

— Ну, ти ж сказала що любила…

Вона підняла руку і показала на мене.

— Мене? Але я — це ти і є? Ти — моє відображення! Тебе не існує! 

Свічка мигнула, зачаділа  і погасла. На мить запанувала темрява. Я швидко підскочила до стіни і клацнула вимикачем. Рівне електричне світло залило кімнату. 

Моє відображення підійшло до дзеркала водночас зі мною. Слухняно повторило усі мої рухи. 

— Ти чуєш мене? — спитала я. 

Мовчки дивилася сама собі в очі. Її там не було. Вона пішла. Образилась, мабуть.

А може, її й не існувало зовсім, а все це була гра моєї уяви? 

Я підійшла до шафи і дістала звідти недопиту пляшку коньяку…

***

— Заходь, тільки не лякайся, у мене трохи не прибрано.

— О, це ти називаєш не прибрано? По-моєму, це ідеальна чистота…

Він озирнувся навколо і засміявся. 

Ми стояли в передпокої. Я відчувала, що серце моє б'ється швидше, ніж звичайно. 

— Ну добре, зараз вип'ємо чаю. Будь як удома…

— Але не забувай, що ти в гостях, — продовжив він, притягуючи мене до себе. — А може, обійдемося без чаю? 

— Чекай, я маю щось зробити! 

Я побігла до своєї кімнати, щоб знайти щось підходяще для того, щоб завісити дзеркало. Бережного Бог береже…

Хоча минуло вже кілька днів, і я більше не бачила в дзеркалі нічого дивного, все ж мене не полишало відчуття, що коли я відвертаюся, звідти за мною стежать чиїсь очі.