Не дивись у дзеркало. Розділ 1. Страх не за твоєю спиною

За вікном здіймався вітер, починалася гроза. Небо раз у раз розтинали спалахи блискавок. А ми з Мариною сиділи у моїй затишній вітальні, на канапі, обтягненій м’яким вишневого кольору велюром, і пили каву з маленьких порцелянових чашечок ручної роботи. 

 — Зніми те напинало, — сказала подруга, дивлячись на стіну, де висіло дзеркало. 

 — Ні, я не можу. Хай краще буде завішане. 

 — Чому? Його ж тут немає? 

 — Так, я боюся приводити Влада до свого будинку. Так і тиняємося по готелях, наче ми одружені коханці, а вдома на нас чекають ревниві “половинки”.

 — Ну, в нього ніби нікого немає? — Марина відкусила шматочок абрикосового пирога. — М-м-м, смакота, запишеш мені рецептик?

 — Так, звичайно. У нього немає дівчини, але він живе з батьками. А я не готова прийти і познайомитися з ними. 

 — То хай він ночує в тебе…

 — У мене дзеркало! 

Ми обоє дружно підняли очі і поглянули на стіну, де, запнуте темною хусткою, висіло Воно. 

 — Не годиться завішувати дзеркало, так роблять лише, коли у домі покійник!  — Марина піднялася з канапи, у два кроки досягнула стіни і смикнула за край хустини. Вона м’яко впала на підлогу.

 — Ну от, — подруга покрутилася перед дзеркалом, розглядаючи своє відображення. — Я не бачу у ньому нічого дивного. Дзеркало, як дзеркало. Трохи тьмяне, але, мабуть, це через його вік. Я б відчула негативну енергетику, якби там було щось не те. Ти ж у курсі, я знаюся на цьому.

Я кивнула. Марина була помішана на езотериці, закінчила купу онлайн курсів, перечитала гору книг і навіть отримала сертифікат астропсихолога. 

 — Тому я тебе й покликала, — зізналася я. — Ти моя остання надія. Бо якщо ти не скажеш нічого певного, то вже й не знаю, до кого звертатися. 

 — Добре, давай тоді розказуй усе по порядку, — Марина  вмостилася зручніше, підклавши під спину подушечку. — Хоча ні, зачекай. Давай спочатку глянемо метафоричні карти.

Вона підчепила пальцем свою малесеньку сумочку, котра стояла на підлозі, і дістала звідти колоду карт, загорнуту в червоний шовк. 

 — Я взяла карти “Танго зі страхами”, — вона простягнула мені колоду. — Роздивися уважно і вибери якусь одну.

Я з цікавістю заходилася розглядати картинки. Складалося враження, ніби їх малював не один художник, а цікава дитина повирізала ілюстрації з різних книг, газет та журналів, та склала усе це докупи. 

 — Ну, нехай буде оця, — торкнула пальцем перше-ліпше зображення.

Воно було чорно-білим, на картинці молода жінка, чимось схожа на мене, стояла біля стіни, розмальованої чорно-білими квадратиками, немов шахова дошка, і до чогось уважно прислухалася. 

 — О’кей, я так і думала, — задоволено протягнула Марина. — Ця карта промовляє: “Страх не за твоєю спиною, він у твоїй голові.”

 — Як це розуміти? Що я з’їхала з глузду і намагалася придушити свого колишнього, а тепер нічого не пам’ятаю?

Я підвела очі на дзеркало. Моє відображення ледь коливалося, немов вода у ставку безвітряного літнього полудня.

Це справді нагадувало початок божевілля.

 — Добре, розповідай спершу ти, а вже потім я скажу усе, що про це думаю, — кивнула Марина.

 — А з чого починати? Зі знайомства з Владом?

 — До біса Влада, давай краще про день, коли ти вперше побачила це дзеркало!

Я на якусь мить замислилася. Перед очима постав розжарений від серпневої спеки Андріївський спуск, я ясно почула гомін перехожих, далекі автомобільні гудки, звуки скрипки вуличного музиканта. І побачила яскравий жовтогарячий промінь сонця, що заходило. Він лежав на бронзовій рамі, неначе котяча лапка. 

І як я раптом зупинилася, побачивши у дзеркалі себе і водночас не себе. То було дуже дивне відчуття…