ГЛАВА 2

На кухні горіла тільки лампочка у витяжці. За стіною вже пів години було тихо: Максим із Даринкою спали в дитячій, а у вітальні за зачиненими дверима лежала Соломія накрита пледом із головою, наче хотіла сховатися від усього світу. Ірина сиділа за столом, підперши щоку рукою, і дивилася на вистиглу чашку. Андрій стояв біля мийки, крутив у пальцях сухий рушник.

— Ти навіть не поїхав у Рівне поговорити? — тихо спитала вона, щоб не розбудити дітей. — Просто повірив на слово і зник?

— Мені двадцять три було, Іро, — глухо відповів Андрій. — Ми з Оксаною тоді вже місяців чотири жили разом, наче все нормально. А потім я поїхав на практику під Львів на два тижні. Повернувся, а Толік, ну, пам’ятаєш, ми ще на першому курсі в одній кімнаті жили, підсів на вуха. Наговорив, що бачив її з колишнім, що вона на два фронти крутить, ще й якісь переписки ліві показав. Навіть сусіди по гуртожитку підтакнули, бо Толік тоді всіх підбив. Йому ж Оксана самому подобалась, а вона його відшила.

— І ти навіть не спитав її прямо?

— Спитав. На крику. Зібрав речі за десять хвилин і грюкнув дверима. А Оксана... ти ж бачила її доньку. Уперта. Вона не стала бігти слідом і виправдовуватися за те, чого не робила. А через місяць я вже в аспірантуру в Луцьк перевівся. Телефони тоді інші були, соцмереж толком не було. Я думав, просто не заважаю їй жити.

Ірина повільно видихнула. Злості не було тільки дивна, трохи гірка втома.

— Ідіот, — констатувала вона без інтонації. — Сімнадцять років минуло, а розуму тоді в тебе було менше, ніж у нашого Максима.

— Знаю, — тихо сказав Андрій.

— Добре, що хоч не кинув вагітну навмисно, бо я б тебе сьогодні сама на той диван виселила. — Ірина потерла перенісся й подивилася на чоловіка втомленими очима. — Слухай сюди. У понеділок я беру відгул до обіду. Їдемо в службу у справах дітей, подаємо заяву на тимчасове влаштування, паралельно готуємо позов про встановлення батьківства. Квартира в нас не гумова, три кімнати на п’ятьох це дурдом, але в інтернат ми її не віддамо.

Андрій підійшов, поклав руку їй на плече. Пальці в нього досі були холодні.

— Дякую, Іро. Справді.

— Подякуєш, коли ми всі документи оформимо і з школою розберемося. Іди спати, завтра субота, а справ вище даху.

У суботу зранку Соломія прокинулася о сьомій. За останні місяці звикла вставати за будильником, щоб дати мамі таблетки й поміряти тиск, тому тепер просто лежала на розкладеному дивані й дивилася в чужу білу стелю. Коли за дверима почулися кроки, швидко встала, склала простирадло й ковдру в ідеально рівну стопку і сіла на край дивана, чекаючи, коли її покличуть.

Снідали вп’ятьох на тісній кухні. Ірина розливала вівсянку, Андрій різав хліб і щоразу ніяково косився на Соломію, не знаючи, про що говорити.

— На, — Дарина серйозно поклала біля тарілки Соломії рожевий блістер із дитячою зубною щіткою, на ручці якої стирчав гумовий єдиноріг. — Це моя запасна. Вона майже нова, я нею тільки ляльку один раз чистила.

— Даринко! — Ірина миттю забрала щітку зі столу. — Боже збав. Викинь це зараз же.

— А шо такого? — буркнув Максим, не відриваючись від телефона. — У неї рот завеликий для єдинорога, не влізе.

Соломія ледь помітно смикнула кутиком губ — майже посміхнулася, хоч сил на це не було.

— Вибач, я просто вчора поспіхом збиралася, — сказала вона Ірині. — Щітку й мило забула у ванній.

— Нічого страшного. — Ірина дістала з гаманця п’ятисотку й поклала на край столу. — Ось. Через двір, за рогом, є супермаркет. Купиш собі щітку, пасту, шампунь, зошити скільки там треба на перший час, і щось для себе, якщо захочеш. Я поки сяду перевірю твої рівненські документи й подивлюся, яка школа до нас приписана за адресою. Дорогу знайдеш?

— Знайду. Дякую.

На вулиці в суботу об одинадцятій було сиро й вітряно. Жовте листя гнало вздовж бордюрів, перехожі куталися в куртки. Луцьк здавався Соломії великим, незнайомим і занадто гучним після тихого двору в Рівному. У магазині біля дому людей було небагато. Соломія ходила між стелажами повільно: у голові стояла вата після безсонної ночі, цифри на цінниках плуталися. Вона взяла найдешевшу щітку, пасту, невеликий флакон шампуню, п’ять тонких зошитів у клітинку і машинально потягнулася за гематогеном біля каси. Звичка купувати його мамі після аптеки спрацювала раніше, ніж вона встигла себе зупинити. Поклала батончик назад.

На касі вийшла заминка. Касирка пробила товар і назвала суму:

— П’ятсот шість гривень сорок копійок. Пакет треба?

Соломія завмерла, тримаючи в руці одну паперову п’ятисотку.

— Як п’ятсот шість? Там на шампуні жовтий цінник був...

— Акція вчора закінчилася, не встигли поміняти, — безбарвно відказала касирка, вже поглядаючи поверх її плеча на наступного покупця. — Брати будете чи відміну робити?

У Соломії спалахнули щоки. Вона потягнулася до зошитів, щоб викласти два назад.

— Я зараз... приберіть, будь ласка, два зошити.

— Не викладай. — Голос ззаду пролунав низько, рівно й трохи втомлено. — Пробивайте разом із моїм, я докину.

Соломія озирнулася. Позаду стояв високий худорлявий хлопець років вісімнадцяти у темній парці, з одним білим навушником у вусі. На стрічці перед ним лежали пакет молока, батон і пачка меленої кави. Обличчя в нього було спокійне, навіть трохи відсторонене з таким виразом зазвичай стоять у черзі в банку або в поліклініці.