55. Прощання й тиша

Лія

Ніку ми знаходимо в її кав'ярні “Вчора”.

Вона відчинила заклад ще до світанку. Коли ми спускаємося знайомими сходами в цегляне підвальне приміщення, вона вже стоїть за касою. На ній фартух, у вухах — великі сережки. Вона готує каву так спокійно, ніби не було ані нічного протистояння, ані зради, ні Морани.

— Сідайте, — каже вона замість привітання. За нашими обличчями вона й так усе розуміє. — Хтось має працювати. А вам обом потрібна гаряча кава й п'ятнадцять хвилин спокою.

Я сідаю на високий стілець біля стійки. Кассіан влаштовується поруч. Крізь Зв'язок я відчуваю його глибоку втому — не тілесну, а внутрішню, яка завжди залишається після поворотних моментів у житті.

Я дивлюся на скляні двері закладу. У них відбивається моє розмите силуетне відображення й порожнеча поруч — там, де сидить Кассіан. Та сама порожнеча, яка колись так злякала мене. Тепер вона не викликає страху. Вона стала частиною моєї нової реальності. Кассіан не має відображення. Я маю Дар, який ще належить вивчити. Рен загинув. Морана готує новий хід. Усе це — факти мого життя, і я навчилася приймати їх, не ламаючись усередині.

— Дякую, — кажу я, приймаючи з рук Ніки чашку.

Кава міцна й гаряча. Я обіймаю порцеляну долонями, вбираючи тепло. У цьому звичайному русі, який я повторювала тисячі разів за роки нічних змін, раптом виявляється стільки чистого спокою, що в мене перехоплює подих. Я жива. Я стою тут, тримаю чашку й можу дихати.

***

Тіло Рена ми ховаємо того ж дня, перед самими сутінками.

Кассіан вибирає місце сам. Я не розпитую його — просто їду поруч за місто, до старого гаю на пагорбі, з якого відкривається вид на річку. Нічнонароджених не ховають на міських цвинтарях: для цього потрібні свідоцтва, довідки й документи, яких у Рена не було вже понад два століття. Це проста могила під кремезним кленом із рідким пожовклим листям.

Нас лише троє: Кассіан, я й Ніка.

Кассіан копає землю сам. Я стою поруч і не пропоную допомоги: крізь Зв'язок я відчуваю, що ця важка фізична праця для нього — спосіб віддати останній борг другові. Ніка стоїть з іншого боку, сховавши руки в кишені пальта. На її обличчі немає звичної іронічної усмішки — лише глибокий, тихий сум істоти, яка за свої двісті вісімдесят років ховала надто багатьох.

Коли земля вирівняна, Кассіан довго стоїть над свіжим горбком.

— Ти помилявся щодо того, від чого мене треба рятувати, — вимовляє він уголос. Його голос звучить рівно, але під ним вгадується важке почуття. — Увесь цей час ти думав, що захищаєш мене від Морани. Від того, що вона зробить, коли дізнається правду. А рятувати треба було від мене самого — від того, ким я був усі ці роки. Ти цього не збагнув. — Він робить довгу паузу. Дрібний грудневий дощ осідає на його волоссі. — Але ти завжди знав мене краще, ніж я сам. I я не встиг сказати тобі цього за життя. Це ще один борг, який я не сплатив вчасно.

Він замовкає. I тоді крізь Зв'язок до мене доходить те, про що він мовчить: хвиля чистого прощання, вдячності й глибокого суму.

Кассіан плаче. Беззвучно, без здригання плечей. Але я відчуваю це зсередини — як крізь нашу спільну лінію пробивається те, що було запечатане в ньому три з половиною століття. Чоловік, який забороняв собі прив'язуватися, аби не відчувати болю, тепер стоїть над могилою єдиного вірного друга й горює відкрито.

Я не торкаюся його. Я просто стою поруч, у просторі його чуття, і тримаю свій бік Зв'язку відкритим. Я хочу, щоб він знав: я бачу його сльози, і вони не роблять його слабким у моїх очах. Вони роблять його живим.

Ніка тихо шепоче щось давнє польською мовою — схоже на коротку молитву. Ми стоїмо під кленом, поки гай остаточно не огортає темрява.