50.2

Не просто її енергетичні нитки й не емоційний фон, який я звик зчитувати з людей за найменшими мікросигналами. Я відчуваю саму Лію. Виразно, чітко, як власне серцебиття, якого в мене ніколи не було, — а тепер воно з'явилося й б'ється прямо в моїх грудях. Її страх, який нарешті розсіюється. Її гнів, що все ще залишається там. Її непохитну рішучість. Її вибір, зроблений повністю, без найменшого примусу з мого боку. I під усім цим — те, що я не наважувався назвати, коли вона говорила про це біля річки.

Я відчуваю її любов. Не як здогад чи сподівання, а як абсолютний факт, який відтепер живе в мені.

I я вперше у своєму тривалому існуванні чітко розумію: те, що я відчуваю у відповідь, — це не голод. Голод я знаю занадто добре. Голод вимагає, забирає й залишає після себе лише пустелю. А це почуття залишається повним, навіть коли моє тіло насичується. Воно нікуди не зникає. Воно залишалося зі мною навіть тоді, коли я п'ять тижнів божеволів від виснаження. I саме тому воно належить мені, а не природі монстра, яку в мене вклали.

Зв'язок запечатується. Я відчуваю цей точний момент — раптово, ніби важкий замок клацнув і назавжди став на своє місце. Необоротньо. Назавжди. I я більше цього не боюся. Вперше за своє життя Нічнонародженого я тримаю щось у руках і не боюся, що це мене знищить.

***

Лія

Я відчуваю цю мить усім тілом. Пульс, що жив у моїх грудях відтоді, як я прокинулася в садибі Морани, — той самий тонкий натяг, який попереджав про небезпеку, — раптом розгортається на повну потужність. Це більше не натяк і не передчуття. Зв'язок стає щільним, реальним, і цим Зв'язком є сам Кассіан. Він оселяється всередині мене, поруч із моїм власним серцем.

Я сприймаю його зсередини — не через Дар, що дивиться на світ збоку, а через це нове відчуття, яке об'єднує нас обох.Його тепло, що щойно було крижаною пусткою. Його гостре, майже болісне полегшення після п'яти тижнів голоду. Його біль за Реном, який нікуди не зник, але тепер перестає бути самотнім. Його страх, що остаточно відступає.

Ми лежимо в тиші, і я не хочу навіть ворухнутися, аби не розбити цю мить. Нас двоє, але відчуттів у кімнаті вдвічі більше, бо кожен із нас відтепер носить у собі й свої, і чужі емоції. Серпанок повертається на його шкіру повільно, поступово: сірий підтон змінюється нормальним, людським відтінком, а нерухома чорна зіниця починає ледь помітно реагувати на світло. Але я ще кілька хвилин дивлюся на його справжнє обличчя — до того, як воно знову сховається за маскою. Я хочу назавжди запам'ятати його таким. Чоловіком, якого я обрала.

— Як ти почуваєшся? — тихо питаю я.

Він розплющує очі. Вони знову стали сірими — живими, глибокими, насиченими світлом.

— У мене немає слів, щоб це описати, — промовляє він. — Я не можу знайти назви для цього, бо ніколи нічого подібного не переживав.

— У мене є це слово, — кажу я, пригортаючись ближче. — Наповнена. Після того, як я відчувала лише порожнечу. Не через тебе — ще до нашої зустрічі, усе своє життя. А тепер я відчуваю повноту.

Він мовчить, і я відчуваю крізь наш Зв'язок, як усередині нього зріє нове рішення — таке ж вагоме, як і те, коли він відкривав свій таємний комод.

Він дивиться мені прямо в очі й промовляє — без вагань і без того мовчання, яким зустрів мої слова на березі річки:

— Я кохаю тебе.

Я чую це голосом і одночасно відчуваю крізь Зв'язок: це абсолютна правда. Під цими словами немає ні краплі сумніву чи непевності. Він більше не запитує себе, чи це голос голоду. Він знає. Тепер він точно знає, і ця впевненість відгукується в мені так само виразно, як дотик до власної шкіри. Це не просто втіха чи данина хвилині. Це верифікований факт, підтверджений тим самим Зв'язком, який я відчуваю зсередини.

Я хочу відповісти щось таке ж важливе, але раптом крізь наш спільний канал пробивається інший імпульс. Гострий. Тривожний. Я відчуваю хвилю небезпеки в тілі Кассіана за секунду до того, як він встигає її озвучити.

— Морана вже знає, — тихо каже він, і його тіло знову напружується. — Вона прийде. Дуже скоро.

— Я знаю, — відповідаю я, бо його знання тепер стало й моїм.

Він міцніше пригортає мене до себе, і я кладу голову йому на груди — туди, де відтепер б'ються два серця замість жодного.

— Дай мені ще п'ять хвилин, — просить він, заплющуючи очі.

Я дивитимуся у вікно, де нічне місто повільно зустрічає світанок. Десь там Морана вже віддає накази й готує новий штурм. Але тут, у цій кімнаті, нас двоє. Ми зробили свій вибір із повним розумінням усього, і наш Зв'язок пульсує між нами як обіцянка, яку вже нікому не під силу скасувати.

— П'ять хвилин, — погоджуюся я.