47.1 Шанс

Кассіан міцно тримає мене за зап'ясток і тягне крізь суцільну темряву, але його долоня вихолола до кісток, і я відчуваю, як вона дрібно, нестерпно тремтить. Навіть тоді, коли він відчайдушно намагається заховати це за залишками своєї надлюдської сили.

У голові виринає недоречна, напівдитяча думка: це найбожевільніша ніч за всі мої двадцять чотири роки. І саме ця безглузда й дивовижно точна думка дає мені сили змушувати ноги рухатися далі — навіть коли тіло благає зупинитися й просто впасти на холодну підлогу.

— Сюди, — витискає він із себе.

Ми різко повертаємо вбік, туди, де я ніколи б у житті не помітила проходу. Це вузька розщелина між двома масивними стінами зі старого каменю. За нею відкривається хід — ще темніший, сирий і вузький, ніж усе, чим ми блукали досі.

— Куди це веде? — вичавлюю я між двома важкими ковтками повітря.

— Аварійний вихід. Я знайшов його ще в перший рік, коли опинився тут, — Кассіан захоплює мене за собою вниз сходами. Я майже не бачу сходинок під ногами, орієнтуючись лише за його ривками та натягом нашої зв'язаної руки. — Цей хід ніколи не замуровували й не перебудовували.

Я розумію, чому саме, ще до того, як він встигає пояснити. Морана за тисячу років свого володарювання жодного разу не припустила й думки, що хтось із її вихованців здатний виступити проти її волі й наважитися на втечу. Навіщо перебудовувати чи контролювати таємні виходи, якщо всі, хто потрапляє до цієї садиби, назавжди залишаються всередині — добровільно чи за наказом? Вона зводила цей замок для тих, кого приводять під вартою, а не для тих, хто володіє власною волею.

I саме Кассіан став тією єдиною помилкою, яка зараз веде мене крученими сходами вниз, в обхід усіх пасток і постів охорони, де нас уже мали б чекати.

Ми проходимо найнебезпечнішу точку. Я відчуваю це крізь той самий пульс у грудях раніше, ніж встигаю щось розгледіти: важка, густа присутність Нічнонароджених відчувається десь зовсім поруч, за товщею каменю, але ніхто так і не з'являється у вузькому проході. Морана чекає на нас в іншому місці. Вона переконана, що ми прориватимемося звичайним шляхом — тим, який вона знає, який контролює кожним подихом своїх слуг. А ми йдемо стежкою, про яку вона просто забула. Бо була впевнена, що забувати — безпечно.

Кассіан важко б’є плечем у масивні дерев'яні двері в кінці тунелю. Вони розбухли від вікової вологи й часу, розхитуються і з неприємним скреготом нарешті розчахуються. В обличчя одразу вдаряє морозне грудневе повітря. Ми надворі.

Я чую, якою ціною йому дався цей останній вибух сили. Кассіан важко, з хрипом видихає. Те, що остаточно виснажило його й випило залишки життєвих сил, — це був не бій у кімнаті й не довгий спуск сходами. Це були оці останні двері. Останній поштовх плечем, після якого всередині в нього не залишилося взагалі нічого.

Ми вискакуємо на порожню, погрузлу в пітьмі вулицю за межами особняка. I в цю мить Кассіан остаточно втрачає контроль.

Я бачу, як його маскування розсипається на порох. Це вже не короткий збій, як тоді біля мого будинку чи в провулку за кав'ярнею, коли Серпанок злегка мигнув і повернувся на місце. Зараз його захисна оболонка обдирається повністю й безповоротно. Його очі заливає суцільна темінь — без зіниць, без білка, без найменшого натяку на щось людське. Руки зводять такі важкі судоми, що він більше не може втримувати рівновагу. Його хитає вбік, і він із глухим стуком спирається долонею об холодну цегляну стіну сусідньої будівлі, аби просто не впасти на мокрий асфальт. Шкіра сіріє на очах — це схоже не на людську блідість, а на стару штукатурку, що лущиться від вологи й оголює порожнечу під нею.