31.2

— Пізніше, — тихо каже вона. — Не сьогодні, дай собі час.

Я не наполягаю. Я давно навчилася не тиснути на людей, коли вони не готові говорити. Але я запам'ятовую цю мить. Складаю її відповідь і цю коротку паузу до інших дивних фактів, які поки що не мають пояснення, і чекаю часу, коли картина складеться повністю.

О першій дня Ніка готує пізній сніданок. Вона порається на кухні впевнено й інтуїтивно знаходить потрібний посуд, ніби бувала в мене десятки разів. Я сиджу за столом, спостерігаю за її вправними рухами й усвідомлюю, що вона — єдина людина, якій я дозволила так просто господарювати в моєму особистому просторі. Це сталося природно, поки я була надто зайнята спробами не зламатися остаточно.

Я переводжу погляд на вікно. За склом шумить місто, проходять люди, вирує життя. І я відчуваю це дивне виснаження тіла — фізичну порожнечу, яка осіла десь глибоко всередині. Звуки здаються приглушеними, барви навколишнього світу — трохи бляклими, навіть їжа втратила колишню яскравість смаку.

Я все ще переконую себе, що це лише наслідок стресу й важкого емоційного розриву. Я фіксую цей стан як черговий факт, записую його десь на периферії свідомості поруч із іншими спостереженнями й просто змушую себе з'їсти те, що приготувала Ніка.

На четвертий ранок Ніка збирається йти. Вона провела в моїй квартирі кілька днів: спала на дивані, варила каву, змушувала мене їсти й не прочитала жодної нотації про те, як мені жити далі. Вона просто була поруч.

Вона стоїть у передпокої, застібаючи ґудзики пальта.

— Є речі, які тобі ще належить дізнатися, — каже вона, не піднімаючи очей. — Але не всі одразу. Ти просто не витримаєш такого валу, та й я не готова розповісти все й негайно. Дай собі один день.

Нарешті вона дивиться на мене.

— Один день абсолютно сама. Без мене, без нього, без нікого. А потім ми все обговоримо. Згода?

Я мовчки киваю.

Ніка зупиняється на порозі й обертається через плече:

— Ти набагато сильніша, ніж тобі здається. Ти просто ще не мала нагоди це перевірити.

Двері зачиняються. Я притуляюся спиною до холодного дерева й слухаю, як її кроки затихають унизу. Тиша квартири огортає мене, але тепер вона більше не давить.

Я відходжу від дверей і повертаюся до вітальні. Мій погляд падає на підвіконня.

Там стоїть бабусина скринька з темного старого дерева. Я дивлюся на неї крізь усю кімнату, і думка з'являється не з довгою паузою, як зазвичай, а чітко й виразно: сьогодні.

Ніка казала дати собі один день на самоті. Але це має бути день не в порожнечі, а в пізнанні себе — тієї частини, від якої я ховалася стільки років.

Я підходжу до вікна, бережно беру важку дерев'яну скриньку й несу її до столу. Сідаю навпроти. У повітрі розходиться знайомий з дитинства аромат лаванди та сухого дерева.

Один день. Я кладу долоні на поліровану кришку й роблю глибокий вдих.

Час настав.