29. Межа холоду

Кассіан

Звук кроків за дверима не залишає сумнівів настільки, що мені навіть не треба обертатися. Я впізнаю цю ходу з тисяч інших — ту саму, яку несвідомо вивчив за останні тижні.

Вона була там. Вона стояла за дверима, поки я казав “так”, поки підтверджував “від першої ночі” і мовчав про кількість — бо справжнє число я не наважувався вимовити навіть перед Реном.

Сотні років я прораховував кожен свій крок, тримав усе під контролем і мав готову відповідь на будь-який поворот долі. А зараз я сиджу в підсобці власного клубу й уперше в житті не знаходжу жодного слова.

Я різко підводжуся. Рен щось гукає мені навздогін, але я не слухаю. Я йду за нею.

Я наздоганяю її в коридорі, перш ніж вона встигає вийти до зали. Вона не біжить, а йде дивно спокійною, натягнутою ходою людини, яка витрачає залишки самоконтролю лише на те, щоб не розсипатися просто тут, на чужому килимі. Я крокую поруч, але не наважуюсь доторкнутися до неї.

— Ти чула, — кажу я. Не питаю, бо знаю, що це означає.

— Так.

— Ліє…

— Не зараз.

— Тоді коли?

— Я не знаю, — відповідає вона.

Її голос звучить моторошно глухо. Це не спокій — це гранична напруга, за якою починається безодня. Я надто часто зазирав у власну безодню, щоб не відрізнити її в інших.

Ми проходимо крізь залу. Гучна музика раптом починає тиснути на вуха, емоційні нитки чужих людей дратують шкіру. Я раптом гостро усвідомлюю, що вже кілька днів живу на межі голоду — відтоді, як вирішив більше не брати в неї ані краплі. Але зараз це не має жодного значення. Значення має тільки її спина попереду й те, що вона не тікає, а просто йде геть. Це гірше за втечу, бо втеча була б спалахом емоцій, а ця стримана хода — остаточним рішенням.

Ми виходимо на вулицю. Пізня ніч зустрічає нас косим, холодним дощем, що більше схожий на пізню осінь. Вона робить кілька кроків від дверного отвору, відходить у тінь між ліхтарями й зупиняється. Стоїть до мене спиною ще якусь мить, а потім повільно обертається.

Я дивлюся на її обличчя під мокрим світлом ліхтаря й розумію, що боявся побачити саме цей вираз. Це не гнів і не сльози, не крик чи звинувачення — на це в мене були б відповіді, з цим я вмів би щось зробити. На її обличчі застигло щось набагато важче. Вона просто зараз, на моїх очах, переписує заднім числом усе, що між нами було. Вона перевіряє кожен спогад на міцність: чи було це справжнім, чи я просто купував її довіру за те, що забирав її сили.

— Кассіане, якщо прибрати голод… — тихо питає вона.

Краплі дощу осідають на її волоссі, поблискуючи у тьмяному світлі.

— Якщо прибрати голод — я була б тобі потрібна?

І ось воно, те саме питання, яке вона вже ставила вчора на березі річки, коли зізналася в коханні й чекала на відповідь. Запитання, від якого тепер залежить усе.

Я дивлюся на неї крізь сітку дощу, і час між нами зупиняється.

Вчора, силячись зрозуміти свої почуття, я майже знайшов відповідь. Я питав себе, що залишиться, якщо прибрати мою сутність та її дар, і відповіддю була вона. Вона, її голос і моє бажання просто бути поруч. Я майже знав. Але між “майже” і “напевно” лежить прірва. Щоб сказати їй “так” зараз, дивися в очі дівчині, яка щойно дізналася про “першу ніч”, я мав бути впевнений на всі сто відсотків. Інакше це “так” стало б черговою брехнею.

А впевненим до кінця я не був. За сотні років Морана вбила в мою голову одну істину: мій рід не вміє відрізняти голод від прихильності. І в мене не було доказів, що вона помиляється. Відчуття та голод для мене завжди мали однаковий смак.

Я мовчу. Сказати “так” без повної впевненості було б зрадою, а я й так надто багато їй брехав. Я мовчу, бо вважаю це найчеснішим вчинком у своєму житті.

Але я бачу, як це мовчання падає між нами й нищить те останнє, що ще теплилося в її очах.

— Це гірше за “ні”, твоє мовчання, — тихо каже вона.

Без злості. Просто як факт — так само, як вона зазвичай констатує час або деталі довкола.

Вона повертається й йде геть. Я не роблю жодного кроку, щоб зупинити її. Усе своє життя я брав те, що хотів, не питаючи дозволу. І тепер, коли я вперше в житті прагну втримати людину всією своєю сутністю, я залишаюся на місці. Бо розумію, що втратив на це будь-яке право.

***

Лія

Я стою на дощовій вулиці перед клубом “Серпанок”, і здається, ніби світ довкола зупинився. Все, на чому трималося моє життя останнім часом, розпалося вмить. Залишається тільки стукіт моїх власних підборів по вологій бруківці та одне запитання, на яке він так і не зміг відповісти.

Я виходжу з тіні на відкритий тротуар. Холодні краплі падають на обличчя. Я не озираюся на клуб. Не знаю, чи він досі стоїть там у тіні, чи повернувся всередину — до свого світловолосого друга, до Морани й до правил свого темного світу. Я не озираюся, бо знаю: якщо поверну голову й побачу, що він дивиться мені навздогін, я можу не витримати.

Я йду вулицею, не вибираючи дороги, і подумки рахую ліхтарі. Рахунок — це єдине, що допомагає утримувати реальність, коли вона тріщить по швах.