27. Найсумніша правда

Кассіан

Я сказав більше, ніж збирався. Поруч із нею це ставало небезпечною звичкою. Я ділився тим, що ховав століттями, і навіть не відчував потреби забрати слова назад чи прорахувати ризики.

Це був не голод. Голод жадає лише насичення й мовчить. А це... це було бажанням говорити й знати, що мої триста сорок чотири роки не падають у порожнечу.

Якщо прибрати все — прокляття, страх перед Мораною, часові межі — що залишиться? Відповідь лякала: залишимося ми на капоті цієї машини. Залишиться її голос і моє дивне прагнення просто бути поруч, яке не має жодного стосунку до ниток чи сили.

***

Лія

Його слова “зараз мені боляче” лунали в мені як відлуння. Я згадала закриту шухляду в його будинку, годинник без стрілок, листи забутими мовами — пам'ять про тих, кого він втратив. Він тримав це, щоб нагадувати собі: прив'язаність існує.

Щось підступило до горла, і я не втрималася.

— Я кохаю тебе.

Слова вилетіли тихо, але назад їх було вже не повернути.

Кассіан не відсахнувся й не відвів очей. Він залишився поруч, але його погляд повільно повільно ковзнув до води. На його обличчі не було байдужості — швидше заціпеніння та безсилля.

— Я не знаю, — вимовив він нарешті.

— Чого не знаєш? — мій голос звучав штучно рівно.

— Чи здатний я відповісти на це, — кожне слово давалося йому з важкістю. — Моя природа не відрізняє голоду від інших почуттів. Я живу з цим понад три століття. Поруч із тобою я відчуваю щось нове, але я не можу відокремити це від голоду. Вони мають однаковий смак і однакову вагу. Якщо я скажу “кохаю” — це може виявитися брехнею. Якщо скажу ні — це теж буде брехнею. У мене немає для тебе чесної відповіді.

Метал піді мною остаточно охолов. Я дивилася на його профіль і розуміла: це найжорстокіша чесність, яку я коли-небудь чула.

— Це найсумніші слова у моєму житті, — мовила я.

— Я знаю, — тихо відповів він.

Він не намагався виправдатися чи пом'якшити удар. І саме ця безкомпромісна правда завадила мені просто зіскочити з машини й утекти в темряву.

Назад ми їхали в повній тиші. Вона не була холодною — скоріше важкою, наче між нами відчинилися двері, за якими стояло щось занадто велике для слів. За вікном знову звужувалося небо, стискаючись між хмарочосами. Він не забрав своїх слів, але й не дав мені жодної надії.

Біля мого будинку машина зупинилася.

— Дякую, — витиснула я з себе.

Він лише мовчки кивнув.

Я піднялася на свій четвертий поверх, рахуючи сходинки, щоб не втратити землю під ногами. У квартирі не стала вмикати світло. Сіла на ліжко в пальті й подивилася на бабусину скриньку на підвіконні, з-під якої визирав край листа.

Раптово прийшло чітке усвідомлення: я більше не буду чекати. Я не сидітиму вдома, сподіваючись, що він колись з'явиться й вирішить бути відвертим.

Завтра я піду до клубу “Серпанок”. Туди, де він буває справжнім. Я повинна побачити ту частину його життя, яку він приховує. Не через підозри, а тому, що більше не можу жити здогадками.

Я піду й подивлюся сама.