16. Голод і межа

Я підводжуся повільно, очікуючи, що вона зупинить мене. Вона не відступає. Коли я опиняюся за крок, вона теж стає на ноги.

Я прибираю пасмо волосся з її щоки. Пальці торкаються скроні, і вона здригається від мого холоду, але залишається на місці.

— Тобі холодно зі мною.

— Ні, це… — вона опускає очі, — Як… як відкрите вікно в задушливій кімнаті.

Я цілую її. Перший дотик — обережний, дослідницький. Я не знаю, чого в цьому більше: голоду чи потреби в ній самій. Її долоні лягають мені на груди. Вона фіксує те, що пропускають інші: моє дихання — не рефлекс, а свідоме рішення.

Потім обережність зникає.

Я відстежую кожну деталь, але контроль більше не працює. Тепло її шкіри надто гостро контрастує з моїм холодом. Через гарячу, тонку нитку емоцій я відчуваю, як вона вперше за довгий час дозволяє собі просто бути поруч, не аналізуючи простір.

Темрява спальні, вузьке ліжко, темна пляма волосся на подушці. Я рухаюся повільно, намагаючись утримати цю мить. Вона вигинається назустріч, і я ловлю її рух тілом і її нитки водночас.

У кульмінацію голод виривається самостійно.

Це відбувається як приплив, до якого я виявився неготовим. Насиченість обрушується на мене. Я відчуваю всі шари її стану: задоволення, подив, глибоку недовіру до власного щастя і фундаментальну потребу бути побаченою. Я беру це джерело повністю, не здатен зупинитися.

Вона видихає моє ім'я і апогей насолоди накриває нас обох.

Вона засинає майже миттєво. Я лежу поруч нерухомо, слухаючи, як її дихання стає рівним, а гаряча нитка згасає до тихого сонного тепла. Світло через вікно вихоплює її плече й дрібний шрам між пальцями.

Я встаю й виходжу на кухню. Сідаю на той самий стілець біля недопитої кави. У темряві мене накриває відчуття, якого я не знав століттями.

Огида.

Не провина, яку можна спокутувати, а огида до власної сутності. Я наситився від людини, яка відкрила мені двері й довірилася. Я взяв це джерело й сиджу в її кухні з усвідомленням: я хочу залишитися. Хочу бачити, як вона прокидається, як заколює волосся, як збирає свій світ до купи.

Я намагаюся знайти різницю між голодом і цим бажанням — і не знаходжу. Вони мають однаковий смак і однакову вагу. Морана мала рацію: мій рід не відрізняє голоду від інших почуттів. Якщо це так, усе, що я відчуваю — лише голод у новій формі. Якщо ні — я забрав у неї те, що мав би просити.

Десь у Мідтауні, на тринадцятому поверсі будівлі без вивіски, прилад у кишені піджака Гедеона Кале подає два коротких сигнали. На маленькому екрані спалахує цифра й стрілка, спрямована на південний схід.

***

Лія

Я прокидаюся від сну, де бачила нитки — прозорі лінії, що тяглися крізь темряву.

Ліжко поруч порожнє й холодне. У квартирі панує повна тиша, але я відчуваю його присутність за зміненою щільністю повітря.

Загорнувшись у светр, я виходжу в коридор.

Він сидить на кухні в темряві, спиною до мене. Абсолютно нерухомий. Я знаю цю позу: так сидить людина, яка побачила в собі те, що воліла б ніколи не помічати.

— Кассіане… — тихо кличу я.

Він не обертається одразу. Минає три секунди.

— Я хотів піти до того, як ти прокинешся, — говорить він. Голос звучить виснажено. — Так було б правильно.

— Чому не пішов?

Його плечі ледве помітно опускаються.

Він повертає голову. У темряві видно лише контур його обличчя.

— Бо я досі не пішов, — вимовляє він, як вирок самому собі. — Це все, на що мене вистачає.

Я стою в дверях і розумію: істота, яка живилася моїми емоціями й усвідомлює це, не здатна просто так залишити цю кімнату. Я роблю крок до нього через темряву.