15. Протокол і тріщини

Кассіан

Я стою під її вікном уже п'ять хвилин. Світло на четвертому поверсі горить рівним жовтим прямокутником. Вона не спить — тінь за шторою рухається кожні кілька хвилин. Дощ ущух, залишивши на асфальті помаранчеві відблиски ліхтарів і тихий шум води в риштаках.

Я перебираю аргументи. Це автоматичний рефлекс: триста сорок чотири роки навчили розкладати кожну дію на деталі. Протокол вимагає доповісти Морані. Безпека вимагає дистанції від джерела, чию реакцію я не здатен прорахувати. Здоровий глузд наказує йти геть. Кожна ніч поруч із цією дівчиною коштує мені шару контролю, який я будував століттями.

Усі аргументи правильні. Але жоден із них не має ваги проти трьох слів, які вона вимовила на лавці: “Я злякалася себе”.

Я натискаю кнопку виклику, вона відчиняє занадто швидко. Розпущене волосся, вологе від нічного повітря, завеликий светр, босі ноги. Вона дивиться на мене тим самим прямим, занадто уважним поглядом.

— Прийшов пояснювати, — мовить вона без питальних інтонацій.

— Так.

Вона затримує руку на дверній ручці, вираховуючи ризики. Це її спосіб тримати реальність під контролем.

— Заходь.

На кухні пахне кавою. На столі — недопита чашка й банкнота тисяча дев'ятсот сімдесят четвертого року. На холодильнику маркером виведена нерівна схема сузір'їв. Я сідаю на вказаний стілець, кладу руки на стіл і починаю говорити.

— Те, чим я є, живиться емоціями. Не кров'ю. Кров — це насильство, воно не дає сили. Ми беремо нитки. Сфокусований потік людських почуттів — тугу, страх, бажання. Для тебе це непомітно. Джерело відчуває лише легку втому й списує її на пізню годину.

Вона слухає мовчки, стиснувши пальцями холодну фарфорову чашку.

— Скільки разів? — питає вона.

Я міг би пом'якшити. У мене триста сорок чотири роки досвіду дозованої правди. Але глянувши на її пряме підборіддя та сіро-зелені очі, розумію: брехня буде образою.

— Сім, — відповідаю. — Від першої ночі. Перші два рази — неусвідомлено. Потім я робив це цілком свідомо.

Вона мовчить. Я чекаю на крик, сльози або вимогу піти.

— Добре, — нарешті вимовляє вона.

— Це не дозвіл, — застерігаю я.

— Я знаю. Це підтвердження. Чотири дні я вважала це власною фантазією. Думала, що вигадала цей підйом і відчуття, ніби мене нарешті помітили. А тепер ти кажеш про це своє годування. Моє тіло знало правду раніше за розум. Мені давно ніхто не підтверджував, що моє сприйняття — справжнє.

У цей момент мій контроль остаточно розсипається.

Не від голоду, хоча він поруч — гострий, чотириденний. Тріщина виникає від усвідомлення: вона бачить крізь мій Серпанок не через магічну силу, а тому, що все життя шукала справжню реальність під шарами ілюзій. Століттями я залишався непоміченим. І вперше хтось бачить мене повністю — просто тому, що відмовився відводити очі.

— Ти не мала трапитися на моєму шляху, — тихо кажу я.

— Ти теж, — відповідає вона.