11. Ревнощі без назви

Ентоні зайшов о двадцять третій тридцять. Без попередженн звісно, як завжди. Дзвіночок над дверцятами ще не встиг замовкнути, а я вже зафіксувала його присутність — не слухом, а тим новим відчуттям, що прокинулось три ночі тому й досі тримало мене в напрузі.

— Лія… — його голосом моє ім'я звучало як щось приємне, але давно забуте. — Не знав, що ти ще тут працюєш.

Я знала цю інтонацію. Чула її чотири місяці поспіль, поки рахувала години між його повідомленнями й помилково вважала це закоханістю. Тепер я просто протирала стійку ганчіркою, спостерігаючи за ним із відстороненою точністю. Контури минулого були виразними, але більше не пекли.

— Латте? — запитала я.

— Пам'ятаєш, — він усміхнувся й сів на той самий високий стілець, звично спираючись ліктями об дерево. — Звісно, ти пам'ятаєш.

Руки працювали на автопілоті: помел, трамбування, рівний струмінь за вісімнадцять секунд. У мені знову ввімкнувся звичний рефлекс “зручної людини” — слухати, кивати, ставити потрібні запитання, створювати комфорт для когось іншого.

Ентоні захопливо говорив про свій проєкт. Нескінченні дедлайни, підстави від партнерів, масштаб його незрозумілих задумів. Я поставила перед ним чашку з намальованим на піні листком. Він навіть не подивився на малюнок.

— А ти як? — кинув він нарешті, глянувши на годинник.

— Нормально.

Він кивнув, дістав серветку, вивів на ній номер і поклав переді мною жестом, який мав означати неймовірну прихильність.

— Візьму ще латте, — мовив він, явно не дуже задоволений моїм холодним прийомом. 

Я повернулася до кавомашини, і в цю секунду дзвіночок задзвенів знову.

Кассіан не подивився на мене, його погляд одразу зафіксувався на Ентоні, на його серветці та чашці. Це тривало дві секунди, але мені вистачило, щоб відчути чисті, незамасковані ревнощі. Найдивнішим було те, що він сам їх не усвідомлював — тримав плечі рівно, спокійно сів біля вікна й мовчки зробив замовлення жестом.

Я принесла каву, яку він не збирався пити. Відчула, як його погляд ковзнув по моїх пальцях, знову повернувся до Антона, а потім — до мене. У цьому русі було стільки прихованої напруги, що це виглядало майже іронічно. 

— Гарний листок, — голосно сказав Ентоні, піднімаючи чашку в мій бік. — Як і завжди.

— Дякую, — відповів за мене спокій, але спиною я відчула, як повітря навколо Кассіана стало на кілька градусів холоднішим.

Близько першої Ентоні допив, кинув купюру й пішов. Двері зачинилися, залишивши мене в порожньому залі з тим, хто не мав відображення в склі.

Кассіан підійшов до прилавку.

— Хто це був? — його голос залишався абсолютно рівним.

— Людина, — відповіла я.

— Бачу.

Він затримав погляд на серветці з номером трохи довше, ніж потрібно для читання.

— Він часто сюди ходить?

— Це питання про мою безпеку чи про щось інше? — я подивилася йому просто в очі.

Він мовчав. Його триста сорок років досвіду підказували, що брехати зараз безглуздо. Я повільно взяла серветку й кинула її в смітник, не зводячи з нього очей.

Плечі Кассіана ледве помітно опустилися.