7. Таємниці нічного міста

Наступного дня Кассіану знову вдалося мене здивувати. Цього разу мене збила з пантелику його машина. У моїй уяві він рухався виключно пішки, з'являючись із темряви, як хижак, якому не потрібен транспорт. І раптом — чорний седан, виточений, небезпечний, як і його власник. 

Кассіан відчинив для мене пасажирські двері, нависаючи поруч. Вузький простір між нами моментально просочився палючим холодом його тіла.

— Сідай, — мовив він, і в його голосі чулася нетерпляча, владна сила, яка вимагала беззаперечної покори.

Я сіла. З думками про те, що останнім часом моє життя нагадувало нудний застиглий кадр з дешевого кіно — все зрозуміле і звичне, кав'ярня, квартирка, голоси на вулиці і ті, особливі голоси думко інших людей, які я так і не навчилась вимикати й не чути. Саме через них я не мала ні друзів, ні стосунків. Саме вони виснажили і перетворили мене на якусь ляльку. А Кассіана я не чула, і саме тому поряд з ним, попри моторошну його владу наді мною, я відпочивала, якщо це можна так назвати. Тому так, втрачати мені не було чого. 

Салон пахнув шкірою, озоном, грозовим пилом і ним самим — цим небезпечним, мінеральним ароматом, який уже встиг впектися в мої рецептори. Коли він сів за кермо, машина рушила без жодного звуку.

Нічний Нью-Йорк розпливався за вікном мокрими помаранчевими ліхтарями. Його пальці на кермі були довгими, з вираженими суглобами — пальці, якими він щойно зламав шию істоті у провулку і якими тримав мене, доки грубо, спрагло цілував мої губи. Моя нижня губа все ще палала, нагадуючи про той напад.

— Я не питатиму, куди ми їдемо, — мовила я, перемагаючи бажання торкнутися власного рота.

— Розумна дівчинка, — тихо відповів він. Тонка посмішка ковзнула його губами, а темно-сірі очі на секунду зупинились на моїй пульсуючій жилці на шиї. — Ти почнеш розуміти цей світ, лише коли перестанеш ставити банальні запитання.

Ми їхали на північ. Його присутність заповнювала весь салон, витісняючи кисень. Кожен його рух був вивіреним, загрозливим, позбавленим суєти.

— Бачиш те перехрестя? — прохолодно мовив він, киваючи на тьмяні ліхтарі. — Люди відчувають нашу присутність на рівні інстинктів. Вони прискорюють крок, звертають вбік, навіть не розуміючи, чому шкіра вкривається сиротами. Для них ми — хижаки в густій траві.

— Хижаки, — повторила я, повертаючись до нього. — А ми для вас — хто? Кормова база?

Кассіан плавно зупинив авто біля тротуару і повернув обличчя до мене. В напівсвітлі салона авто його риси здавалися занадто гострими, майже смертоносними.

— Ти — ні, — прошепотів він, нахиляючись так близько, що його гаряче-крижаний подих обпік моє вухо. — Ти плутаєш звичайних овець із тими, хто бачить вовків.

Автомобіль рушив далі й зупинився перед вертикальною неоновою вивіскою “Серпанок”. Біля входу юрбилися люди, гриміла глухо музика, а біля дверей стояв кремезний охоронець.

— Моє місце сили, — відрізав Кассіан, кинувши погляд на клуб.

— Твоє? — я вдивлялася в натовп молодих людей, які не підозрювали, у чию пастку заходять.

— Місце, де Серпанок найгустіший. Де люди самі віддають свої емоції, біль, свою пристрасть, — його палець знову повільно провів по моєму стегну через тканину джинсів, змушуючи мене здригнутися. — Вони приходять сюди за ілюзією життя, а ми беручи це, підтримуємо свою існування.

— Це гидко, — видихнула я, але від його торкання по тілу розливалася гаряча хвиля.

— Це харчовий ланцюг, пташко, — хрипко мовив він, і в його очах спалахнув небезпечний, голодний вогонь. — І ти зараз сидиш у машині з головним хижаком цієї зграї.