6. Ім'я

На якусь мить моя голова затуманилась, а замість холоду прийшло відчуття, наче я лечу у прірву і не можу зупинитись.

— Х..то… вони? — врешті спромоглась запитати. 

— Монстри, про яких тобі знати зарано. 

Його присутність тиснула на мене, викликаючи не паніку, а дике, хворобливе бажання притиснутися до його міцних грудей, відчути цю небезпечну силу на власній шкірі.

— Ти... такий самий? — видихнула я, дивлячись у його темні зіниці.

— Ні, — його великий палець знову торкнувся моєї нижньої губи, знову обпікаючи дивним морозним теплом. Він злегка натиснув, змушуючи мої губи розімкнутися. — Я не монстр без розуму. Я той, хто тримає цих монстрів на ланцюзі.

Він повільно прибрав руку, але ефект залишився — моє тіло дрижало, а внизу живота солодко нило від цієї невираженої, темної напруги.

— Йди працювати, — коротко кинув він, розвертаючись.

За десять хвилин він зайшов до кав'ярні “Вчора”.

Він підняв два пальці — жестом, який я зрозуміла без слів — чорна, без цукру — і сів у свій улюблений куток, де світло не могло його дістати.

Я принесла чашку, і коли ставила її на дерев'яний стіл, наші пальці випадково торкнулися. Гаряча іскра електрики знову прошила моє зап'ястя. Я різко випросталася, а він лише повільно підвів очі, скануючи мою реакцію з хижою втіхою.

Він не пив каву. Протягом усього моєї зміни він просто сидів там, закриваючи мене від нічного Нью-Йорка своєю тінню. У дзеркальних дверях його столик був порожнім. Але кожного разу, коли я дивилася туди напряму, я зустрічала його сірий, пронизливий погляд, який спопеляв мене через увесь порожній зал.

О п'ятій ранку, коли остання чашка була вимита, а каса замкнена, він підійшов до прилавку.

Я спиралася на дерев'яну стійку, відчуваючи себе знесиленою, але дивно живою. Він зупинився навпроти, відокремлений від мене лише вузькою смужкою дерева.

— Кассіан, — вимовив він раптово.

Це ім'я пролунало як давнє замовляння. Воно пахло старинним каменем, залізом і темрявою.

— Що? — перепитала я, відчуваючи, як це слово солодко осідає на язиці.

— Моє ім'я. Кассіан.

— Лія, — тихо відповіла я, хоча була впевнена, що він знає. — Лія Марен.

— Я знаю, Ліє, — його голос став нижчим, і те, як він вимовив моє ім'я, змусило моє серце прискорити біг. — Я знаю про тебе все від першої секунди, як ти пробила моє відображення.

Він нахилився через прилавок. Відстань між нашими обличчями знову скоротилася до мінімуму. Я відчула запах його шкіри — терпкий, морозний, із виразним відтінком дорогого тютюну.

— Завтра ввечері я забратиму тебе звідси, — мовив він владно, без тіні запитання. — Я покажу тобі справжнє місто. Те, що ховається під шкірою Нью-Йорка.

— А якщо я не захочу йти з тобою? — збрехала я, випробовуючи його терпіння.

Кассіан ледь розімкнув губи в темній, звабливій посмішці. Його погляд опустився до моїх губ, затримався там на довгі три секунди, від яких моє дихання остаточно збилося, а потім знову зустрівся з моїми очима.

— Захочеш, — прошепотів він прямо мені в обличчя, і від цього подиху шкірою побігли сироти. — Ти вже хочеш, пташко. Ти прагнеш цього так само сильно, як і я.

Він розвернувся й вийшов у листопадову зливу.

Я вибігла за ним на поріг, але вулиця була порожньою. Лише дощ брав у полон Бліккер-стріт, а в повітрі все ще висів запах його парфумів і цей дикий, льодяний магнетизм.

Я притулилася спиною до зачинених дверей, важко дихаючи та стискаючи ключі в тремтячих пальцях. Його ім'я пульсувало в моїй голові, як гарячий ритм: Кассіан. Кассіан. Кассіан.

Він не запитав моєї згоди. Він просто забрав моє спокійне життя. І найстрашнішим було не те, що він був небезпечним нелюдським створінням... а те, що я чекала завтрашнього вечора з диким, майже гріховним нетерпінням.