5. Ліхтарі в темному провулку

Я прокинулася від власного прискореного дихання. Одяг липнув до тіла, шкіра горіла, ніби я все ще відчувала той льодяний опік на шиї, який залишили його пальці.

Двадцять доларів 1974 року чекали на тумбочці. Тонкий папір пахнув витриманим тютюном, озоном і темрявою. Це була не галюцинація.

Гарячий душ не змив відчуття, що моє життя остаточно тріснуло навпіл. Дзеркало у ванній показувало те саме відображення: сіро-зелені очі з химерним жовтуватим обідком, вологе темне волосся, прискорений пульс на шиї. Я була в дзеркалі — звичайна баріста з невеличкої кав'ярні, без друзів та хлопця, через певні особливості свого характеру. 

Я існувала. А чоловік, який проник у мою квартиру й залишив сліди на моєму тілі, — ні.

Листопадові сутінки впали на Нью-Йорк швидко й безжально. О п'ятій вечора місто занурилося в липку темряву, а о шостій я підійшла до вікна й завмерла.

Він стояв під ліхтарем навпроти мого під'їзду.

Висока, темна постать у довгому пальті, яку перехожі огинали, наче не бачучи, але відчуваючи: жінка з собакою звернула вбік за два метри, хлопець у навушниках зсунувся на край тротуару, навіть не підвівши очей. Я похолола від моторошного здогаду — вони його справді не бачили. Або ж їхня свідомість просто витирала його з реальності, як зайвий штрих.

А для мене він стояв чітко, виразно, карбуючись у моєму полі зору.

Коли я вискочила з під'їзду на прохолодне повітря, він навіть не обернувся, але я відчула, як між нами знову спалахнула та сама невидима нитка. Я зупинилася за два кроки. Від нього йшло таке сухе, палюче тепло в поєднанні з холодом, що дощові краплі біля його пліч випаровувалися, не торкаючись тканини.

— Ти стежиш за мною? — мовила я, намагаючись, щоб голос не здригнувся.

Він повільно повернув голову. Його темно-сірі очі в світлі ліхтаря здавалися вугільно-чорними, а риси обличчя — виточеними з темного мармуру.

— Тепер, коли ти мене побачила, інші теж почнуть тебе помічати, — його голос прокотився по моїх нервах, як низький басовий акорд. — Твій світловий слід став надто яскравим.

— Інші? — я мимоволі зробила крок ближче, заворожена тим, як небезпечно від нього пахне. — Про що ти? Хто ці “інші”? Я навіть не знаю хто ти, не знаю твого імені, і мушу вірити? 

— Не важливо, як мене звати. Є ті, від кого я мушу тебе захищати. Або знищити, якщо ти виявишся загрозою, — тихо мовив він, і в його погляді ковзнула хиже, вичікувальне питання.

Він рушив уперед, і я слухняно пішла поруч. Ми крокували в бік Бліккер-стріт. Його хода була безшумною, хижацькою, і я спіймала себе на тому, що наші кроки збігаються секунда в секунду, ніби наше дихання й серцебиття підлаштувалися під єдиний, небезпечний ритм.

Ми повертали до кав'ярні, коли він раптово завмер.

Усі його м'язи під пальтом напружилися. Це було схоже на стрибок пантери, зупинений за частку секунди до кидка. Я простежила за його поглядом у глибокий, брудний провулок між пральнею та житловим будинком.

Там, у густій тіні, хтось стояв.

Але це була не людина. Істота була занадто високою, її силует неприродно зламаний, а нерухомість — мертва, позбавлена дихання. Від одного погляду на ту тінь у мене всередині все стислося від нудотного, дикого жаху.

— Що це... — почала я, але повітря біля мене свиснуло.

Він зник. Буквально, і за частку секунди він опинився у провулку. Я бачила лише спалахи тіней, чула глухий, страшний тріск і низький, нелюдський хрип. Рухи незнаймця-без-відображення були не просто швидкими — вони були смертоносними, граціозними й нещадними. Це було чистою, законсервованою силою, яка знайшла свій вихід.

За п'ятнадцять секунд усе скінчилося. Він повільно вийшов із провулку, застібаючи ґудзик на пальті. Акуратно, спокійно, ніби щойно не зламав шию чомусь, що навіть не мало назви. На його обличчі не було жодної краплі поту, лише очі темніли так дико й голодно, що в мене перехопило подих.

Він підійшов до мене впритул, нависаючи, і я відчула гарячий подих крові й озону, який випромінювала його шкіра.

— Що... що це було? — прошепотіла я, спираючись спиною про холодну цегляну стіну пральні.

— Те, що намагалося тебе вистежити, — Він опустив долоню на стіну біля моєї голови, відрізаючи мені шляхи до відступу. Його обличчя було в сантиметрах від мого. — Те, чим стає будь-хто з нас, коли втрачає контроль.

Його погляд повільно ковзнув по моїй відкритій шиї, зупиняючись на пульсуючій жилі.

— І повір мені, пташко... ти не хочеш бачити, як я втрачаю контроль.

Він не дав мені відповісти. Його пальці жорстко впилися в моє підборіддя, закинувши мою голову назад, і в наступну секунду його губи накрили мої.

Це не був ніжний поцілунок, це був напад. Гарячий, владний, спраглий. Від нього пахло грозою, кров'ю й темною магією, яка моментально прошила моє тіло до самих кінчиків пальців. Він впився в мої губи з грубою, майже тваринною жадобою — наче людина, що вмирає від спраги і припала до джерела. Моє серце зробило дикий стрибок, а ноги підкосилися. Я мимоволі вхопилася пальцями за відвороти його пальта, втягуючи це божевільне тепло.

Він вирвав із моїх грудей тихий, безпорадний стогін... і раптово відсторонився.