4. Температура холоду

В кімнаті стало надто прохолодно, наче не моя кавярня, а вона знаходилась в підвалі. 

Його слова не були погрозою. Вони були сухим, безжальним фактом, і саме це змусило моє тіло відгукнутися якимось диким, первісним трепетом. Він не намагався мене залякати — він володів цією ситуацією, і  володів моєю увагою так, як жоден чоловік у моєму житті.

— Я приймаю, — видихнула я, змушуючи себе не відводити погляду від його темно-сірих очей. — Перші два правила. Третє — з моєю умовою.

Він ледь підняв брову. В його очах промайнув спалах темно-янтарного вогню — і здивування й гострий азарт.

— Умовою? Дівчинко, ти не в тому становищі...

— Якщо я питаю — ти можеш мовчати, — перебила я його, відчуваючи, як сміливість від розпачу затоплює вени. — Але ти не брешеш мені. Ніколи. Жодної солодкої брехні! — адреналін вирував в крові.

Кілька секунд у кухні панувала така тиша, що було чути, як дощ б'є в шибку. Він дивився на мене так, ніби вперше побачив істоту, яка насмілилася виставити йому ультиматум. Потім його груди здригнулися від беззвучного, низького сміху.

— Згода, — тихий оксамитовий голос пронизав темряву. — Я не брехатиму тобі. Але пам'ятай: правда в моєму світі вбиває швидше за сталь.

Він зробив крок ще ближче повністю знищуючи мою приватну зону.

Відстань між нашими тілами скоротилася до якихось сантиметрів. Я відчувала фізичне тепла, що виходило від його грудей, і водночас цей льодяний озон, який пахнув зимою й небезпекою. Мій мозок кричав про втечу, але тіло ніби застигло на місці. 

Мені хотілося, щоб він торкнувся мене — і ця думка була дикою, божевільною, але вона пульсувала в скронях разом з ритмом серця.

І він торкнувся…

Його довгі, холодні пальці лягли на мою скроню, повільно заправляючи пасмо вибитого волосся за вухо. Подушки його пальців були льодяними, але там, де вони торкалися шкіри, залишався гарячий, слід, наче від опіку. Дотик прошив мене наскрізь — від вуха, уздовж шиї, прямо до самого низу живота. Я мимоволі затамувала подих, а повіки важко сіпнулися.

Він не поспішав прибирати руку. Його пальці повільно ковзнули нижче — по лінії моєї щелепи, зупиняючись на пульсуючій жильці на шиї. Його великий палець ледь відчутно провів по моїй нижній губі.

— Ти тремтиш, пташко, — прошепотів він прямо в мої губи. Його подих обпікав. — Від страху? Чи від чогось іншого?

— Я тебе не боюся, — збрехала я, хоча голос зрадливо здригнувся.

його сміх був коротким і темним. Він нахилився ще нижче, зарившись носом у моє волосся біля вуха, вдихаючи мій запах — дощу, кави й наляканого дівочого тіла.

— Даремно, — прошепотів він мені в шию, і від його слів шкірою побігли сироти. — Тобі варто боятися мене більше, ніж тих, хто ходить у темряві.

Він повільно відсторонився. Його погляд ковзнув по моїх напіввідкритих губах, і на секунду мені здалося, що він зараз нахилиться й поцілує мене — грубо, владно, забираючи моє дихання собі. Але він лише розвернувся й рушив до виходу.

— Зачини за мною двері зсередини, — кинув він через плече.

Він відчинив двері й ступив у коридор. Я кинулася за ним, виглядаючи в проліт сходів, але там вже нікого не було. Лише сухий холодний протяг і запах його дивних, солодких і водночас моторошно-привабливих парфумів, який застряг у моєму горлі.

Я зачинила двері на всі замки й притулилася до них спиною, намагаючись відновити збите дихання. Губи все ще горіли від його дотику, а шкіра на шиї палала.

На тумбочці біля ліжка тьмяно відблискувала купюра в двадцять доларів 1974 року. Я підійшла, взяла її в тремтячі пальці й раптом усвідомила жахливу деталь, від якої в животі наче опинився важкий камінь.

Я не питала його імені. Він знав, де я працюю, де я сплю, як пахне моє волосся й що я бачу крізь ілюзії. А я навіть не знала, як назвати того, хто щойно перевернув моє життя й залишив опіки на моїй шкірі.

І що найгірше — я чекала, коли він повернеться.