2. Запах першого морозу

Він перемахнув через дерево стільниці так швидко, що повітря свиснуло біля моєї щоки.

Я задкувала, поки не вдарилася спиною об металеву стійку кавомашини. Тікати тут було вже нікуди. Він навис наді мною — високий, темний, небезпечний. Його тіло випромінювало таке сухе, палюче тепло, що постійна вогкість підвалу моментально випарувалася.

— Що ти сказала? — його голос понизився до небезпечного шепоту, який відгукнувся вібрацією прямо в моїх грудях.

Він простягнув руку й затиснув моє підборіддя пальцями. Його хватка була залізною, але не болючою. Вона була скоріше владною. Моя голова закинулася назад, викриваючи тонку шию. Я бачила кожну темну жилку в його очах, чула, як тріщить повітря між нашими тілами.

— Твій... твій силует, — моє дихання збилося. Мій “радар” зараз зашкалював, але замість паніки всередині закипало щось інше — дике, табуйоване бажання не відводити очей від нього. — Дзеркало. Вас там немає.

Його пальці на моєму підборідді стиснулися трохи міцніше. Погляд ковзнув по моїх губах, на яких застряг видох, і в його темно-сірих очах спалахнув небезпечний, майже голодний вогник.

— Ти бачиш те, чого бачити не повинна, пташко, — тихо мовив він. Його подих торкнувся моєї щоки — мороз і терпкий тютюн. — Хто ти? На кого працюєш?

— Я просто... я просто варю каву! — я спробувала сіпнутися, але його вільна рука лягла мені на талію, притискаючи мене ближче до себе.

Наш контакт став майже інтимним. Я відчувала жорстку тканину його пальта, міць його грудей і те, як важко підіймаються його плечі. Кляті розряди між нами спалахнули так раптово й безжально, ніби в сухе сіно кинули палаючий сірник. Я бачила, що він вражений не менше за мене — його вільна рука на моїй талії мимоволі стиснула пальці, вминаючись у тонку тканину моєї кофти.

Він мовчав кілька секунд, вдивляючись у мої очі — в цей мій дивний жовтуватий ободок навколо зіниць, на який звертали увагу всі, але ще ніхто — настільки пильно і безсоромно.

— Ти не брешеш, — з подивом у голосі підсумував він, і в його голосі прорізалася небезпечна допитливість. — Цікаво.

Незнайомець раптово розтиснув пальці й зробив крок назад. Холод відразу заповнив простір між нами, змушуючи мене здригнутися від втрати його тепла.

Він подивився на розбиту чашку на підлозі, потім на банкноту на прилавку.

— Забудь цей вечір. Для твого ж блага, — кинув він через плече.

Дзвіночок над дверима дзеленкнув. Вуличне повітря вдерлося всередину, і коли я вискочила з-за прилавку — на тротуарі вже нікого не було. Лише мокрий асфальт Нью-Йорка й шум листопадового дощу.

Я не пам’ятала, як закрила кав'ярню, кілька разів незграбно впускаючи ключі. І як бігла дев'ять кварталів під зливою, а в кишені пальців пекла та сама двадцятидоларова купюра.

Вже вдома, натягнувши сухий светр, я дістала її.

1974 рік. Серія, випущена понад пів століття тому. Купюра була свіжа, ніби її тільки-но надрукували.

— Хрінь якась. Галюцинація, — прошепотіла я собі під ніс, спираючись на одвірок кухні. — Це просто виснаження. Мені треба виспатися.

— Повністю згоден щодо виснаження, — пролунав оксамитовий баритон з темряви.

Я завмерла. Щойно серце знову почало битись, судомно вдихнула і повільно увімкнула світло на кухні.

За моїм невеликим дерев'яним столом, під картою сузір'їв, яку я намалювала маркером на холодильнику, сидів він. Без пальта, у чорній старомодній сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком, що відкривала міцну шию.

На столі стояли дві мої улюблені керамічні чашки. З обох піднімався легкий пар з ароматом гарячого чаю.

Він вальяжно відкинувся на спинку стільця, перекинув ногу на ногу й подивився на мене тим самим сірим, пронизливим поглядом, від якого моторошні мурашки пробігли вздовж хребта.

— Вибач, що без запрошення. Щодо “забудь цей вечір”... я, здається, передумав, — тихо мовив він, розмикаючи губи в ледь помітній, хижій посмішці. — Нам треба поговорити, пташко.