1. Чорна кава та сліпе дзеркало

Він зайшов о 02:57, і перше, що я відчула, крім запаху дощу — морозний озон, який обпік легені, ніби хтось відчинив двері не на Бліккер-стріт, а в серце засніженої безодні.

Я не підняла погляд. Руки автоматично дотирали хромований бік кавомашини, але шкіра на потилиці вже вкрилася сиротами. Мій внутрішній локатор — той самий проклятий “радар”, який з дитинства зчитував чужий біль і брехню — зараз просто вищав від перенапруги.

Людина, яка підходила до прилавку, не випромінювала жодної звичної людської емоції. Вона випромінювала загрозу, тонку, концентровану, як лезо скальпеля.

— Чорну. Без цукру.

Темряву кав'ярні пронизав оксамитовий баритон, у якому чулося лите залізо. Я змусила себе випростатися й нарешті зустрітися з ним поглядом, і… нервово проковтнула повітря, замість вдихнути.

Високий чоловік в темному пальто, на плечах якого блищали краплі дощу, що чомусь не стікали донизу, був категорично не схожий на звичайного відвідувача. Різкі, майже скульптурні риси обличчя, високі вилиці та очі — темно-сірі, кольору грозового неба над Іст-Рівер, не мали жодної краплі м'якості. Він дихав повільно, і від нього пахло не кавою чи вулицею, а чимось небезпечно ваблячим. Чимось, від чого живіт стискався у солодкуватому вузлі, а пульс моментально підскакував до горла.

Він поклав на дерев’яну стільницю банкноту в двадцять доларів. Його довгі, ідеально виліплені, наче скульптором-генієм пальці на секунду торкнулися моїх, коли він пересував купюру.

Електричний розряд. Буквально.

Струм прошив моє зап'ястя, шуганув під шкіру й розлився гарячою хвилею внизу живота. Я здригнулася й різко відсмикнула руку. Його зіниці миттєво розширилися, затоплюючи сіру райдужку темрявою. Він відчув це теж.

— Чекайте... решта, — видавила я із себе, намагаючись опанувати власне дихання.

— Залиш собі, — карбував він слова.

Він відвернувся й рушив до найдальшого столика в кутку. Рухався хижацьки — м'яко, безшумно, із тією грацією, яка буває лише у звірів, що звикли полювати в темряві.

Я заповнила портафільтр, запустила екстракцію. Гарячий струмінь чорного еспресо лився у білу чашку, а моє серце калатало десь у ребрах. Хто він, дідько його бери, такий?

Я поставила чашку на блюдце, підняла очі на дзеркальні двері кав'ярні, що відображали весь зал, аби перевірити, чи він сів... і завмерла.

У дзеркалі був кутовий столик, вуличне світло, неонова вивіска.

Але стілець був порожнім.

Я перевела погляд напряму. Він сидів там спершись підборіддям на зчеплені пальці, і дивився просто на мене.

Я знову подивилася в дзеркало. 

Порожнеча.

Руки зрадили мене. Чашка вислизнула з пальців і з гучним тріском розбилася об сіру плитку за прилавком. Гаряча рідина пирснула на мої голі кісточки в зручних сандалях, а фарфорові осколки розлетілися вусібіч.

— У вас немає відображення, — випалила я раніше, ніж мозок увімкнув режим самозбереження.

Слова вилетіли в густу тишу порожньої кав'ярні.

Він навіть не здригнувся, просто завмер. Повністю, ніби хтось вимкнув  анімацію. А потім його обличчя змінилося — на нім на секунду спалахнув не гнів, а дикий, первісний шок. Шок і розрахунок.

Він підвівся за частку секунди, без єдиного звуку, наче не мав не лише відображення,  а й плоті. 

І перш ніж я встигла кліпнути, опинився по той бік прилавку. Впритул до мене…